– А зараз, перед тим, як піти, можеш будь-що запитати. Потім можливості вже не буде. Ми з боярином залишимо Львів. У тебе є запитання?
Лютослав зам’явся.
– Ну?..
– Тільки одне, але воно…
– Тебе цікавить, чому ми з боярином Варром убили короля Юрія, – просто сказав Тобільський.
Лютослав широко відкрив очі. Саме це він хотів запитати.
– Так от, ми його не вбивали… Так-так, не дивуйся. Нікому з бояр не вигідна смерть останнього, до того ж бездітного короля, і не лише боярам. Тобі відомо, що два роки тому у Вишеграді Казимир, маркграф Карл та угорський король також Карл вирішили передати Руське королівство Польщі, адже у Юрія не було дітей. Для нас чим пізніше помре король Юрій, тим краще. Тому передчасна смерть правителя була вигідна тільки одній людині…
– Казимиру, – здогадався Лютослав.
– Так. Тому дивуватися нічого, що він так швидко назбирав військо і з’явився під стінами Львова. Ще?
Лютослав заперечливо похитав головою.
– Тоді йди. І знай: про те, що тут говорилося, ніхто не має знати! Одночасно про таємницю, передану тобі, знатимуть тільки двоє: батько і син. Більше – ніхто!
Лютослав кивнув головою і покинув кімнату. Опинившись на вулиці, він намацав під одягом таємничий пергамент і швидкою ходою попрямував до свого дому. Десь там, за стінами Нижнього замку, староста Дедько передавав самовпевненому Казимиру ІІІ королівські регалії руських королів. Лютослав не бачив обличчя польського короля, але мимоволі усміхнувся. Він знав, що незваний гість повезе до себе додому одні підробки.
Удома Лютослав зустрів стривожену маму. Вона була не одна. З-за спини Лютослав зауважив не менш стривожений дівочий погляд. Благослави. У юнака одразу піднявся настрій. Він широко усміхнувся, і жінки зрозуміли, що все гаразд…
Коли зсутеніло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру міста, де тримав будинок лихвар Улас. Той з’явився у Львові якихось чотири роки тому з цілим мішком дзвінкої монети. На одну частину цих грошей Улас купив будинок біля міського ринку, а іншу, значно більшу, використав для обміну. Звідки прибув Улас до Львова, де він узагалі бував до того, залишилося таємницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговців на ринку поблизу не тямив, скільки гривень можна отримати взамін ста венеціанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, він не забував і про себе. Його не долюблювали, але сильної ненависті до лихваря не було. Лютославу ж довелося звернутися за позикою до Уласа лише один раз. Це сталося більше року тому, коли через дурість програв у кості певну суму. Тоді ледве вдалося розрахуватися, і Лютослав дав собі слово більше ніколи не мати справу з лихварем. Зараз же його ноги ведуть саме до Уласа, але юнак заспокоював себе тим, що це не з його волі.
Лютослав зупинився перед масивними дверима і голосно постукав. Довгий час ніхто не відкривав, і юнак уже вирішив, що нікого немає вдома, але тут гримнув засув. На порозі виник лихвар.
– Тобі чого? – невдоволено запитав
