на мене поглянув, що я здогадався і запитав: «Томашевич?» І побачив, як він сіпнувся. «Він теж акціонер?» – запитав я. Він кивнув. Того другого не хотів назвати. А за два місяці він вчадів – комин забило сажею. Усі ці два місяці він сидів удома.
– Тобто всі смерті трагічні.
– Розгорни будь-яку газету, – недбало промовив Мартинюк, – це такі буденні випадки, на які мало хто увагу звертає. О, будь ласка: лише цієї ночі вчаділа ціла родина – батько, його донька і дві її колєжанки. Запалили грубку вуглем, а шуберт відкрити забули.
– То чекай… – роздумував я. – Двоє акціонерів усе ще живі. А їхні акції викупило Товариство броварів?
– Акції так. Але акціонери володіли ще чотирма кам’яницями, які давали стабільний прибуток, і трьома рестораціями. Члени Товариства нічого про це не знали. Хоча все це було придбане за час існування Товариства.
– Тобі про те розповів той Фурса?
– Так.
– Отже, хтось і далі перебуває під загрозою…
– Якщо ти думаєш, що хтось із цих двох організував їхні вбивства, то це дуже сміливо. Поліцію в цьому не переконаєш.
– Ким були ті, що загинули?
– Ці люди не мали нічого спільного з шинкарями, як і сам Томашевич, хоча він і вважався скромним секретарем. Всі інші були службовцями банку, військовими, підприємцями. Вони створили Товариство з єдиною метою – нажитися. Товариство було легальним, а от акціонери – засекречені. Нічого подібного зараз у нас неможливо, а за Австрії такі казуси траплялися. Тим більше, що один із акціонерів, пан Корда, належав до цісарської родини. По війні ніхто на це уваги не звернув, і все залишилося, як було.
3
На вулиці було далі мокро й похмуро, сіялася дрібна мжичка, але така несмілива, що рідко хто відкривав парасолю, воліючи використовувати її як паличку. Перехожі увихалися на хідниках від авт, коли з-під коліс вилітали рясні бризки. Неподалік брами, з якої я вийшов, стояв високий чоловік в сірому плащі і сірому капелюсі, насунутому ледь не на очі. Він дивився з-під лоба на мене так, мовби збирався щось сказати. Щось у ньому було знайомим. Чи не той самий, що передав мені папку зі знимками? Він стояв до мене правим боком, не видно було, де його ліва рука. Я вдав, що нічого не помітив, хвильку зачекав, доки відважиться підійти, закурив, але він і не зрушив з місця, лише час від часу повертав голову в мій бік, але якось так знічев’я, мовби ненароком.
Я кинув недопалок до смітника, перейшов дорогу, перетнув Легіонів, і пішов догори Сиктуською8. Щось мене муляло, щось не давало спокою. Я озирнувся і знову побачив його – він ішов згорбившись, з руками в кишенях, наче весь заглибився в себе і свої проблеми. Але, вочевидь, стежив за мною.
Зранку я випив лише каву і нічого не їв, коли зателефонував невідомий. Тепер я вирішив зайти до сніданкового покою Мусяловича. Повісив плаща і парасолю на крісло за вільним столиком та підійшов до буфету. Переді мною стояли дві молодички, які жваво щебетали про забаву, на яку їх було запрошено, але вони ще не визначилися зі своїми сукнями. Вони взяли
