style="font-size:15px;"> – Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.
– Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?
– Тепер я си гадаю, що так воно й було.
– Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування – обов’язок секретаря. Може, не довіряв Томашевичу?
– Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.
– Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?
– Так.
– І збори готував він?
– Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.
– Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?
– Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.
– Але ж він напевно їздив до Варшави й назад. Це було необхідно.
– Він їздив, але чи се було необхідно? Товариство броварів не лише покривало витрати, а й взагалі робило все, що треба. Томашевич мав тільки підготувати документацію на місці. Але ми тоді про те не знали і думали, що він дійсно ганяє туди-сюди у справах. Навіть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбільше двісті золотих, ну гора – триста. Там якийсь папір купити, папки, те, се… Але то дріб’язок.
– А що ви чули про акціонерів Товариства?
– Того я вам не скажу. Знав я лиш одного Фурсу. Були й інші, себто ті, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Від них лише надходили вказівки чи циркуляри через Томашевича, він з ними контактував.
– Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова.
– То ви таки нині хочете їхати? Я вас проведу.
Він вручив мені папку і провів до мосту.
5
Просто з двірця я знову завітав до Мартинюка. Відразу було видно, що мій новий візит жодної приємності для нього не справляє.
– Я прийшов за тим документом.
Він подивився на мене якось насмішкувато і розвів руками:
– На жаль, нічим тобі не допоможу.
– Як то? – сторопів я. – Ти ж казав, що маєш його.
– Мав, – буркнув він невдоволено.
– І вже нема?
– Нема.
– А де ж він?
– Звідки я знаю? Нема і все, – він відвів очі набік, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь іншим.
– Ти знову щось від мене приховуєш.
– Дурниці. Шість літ минуло. Вдумайся. Був у мене той папірчик. Але коли? А зараз нема.
– Ти хоч шукав його?
– Ну, шукав.
– Він що – вивітрився?
– Може,
