у вашому розпорядженні. Хороша кухня. Близько від міста. Захочеться відвідати своїх друзів у Варшаві – ласкаво прошу. Словом, жодних обмежень. Що стосується умов – не соромтеся, пропонуйте самі.
– Гм, – буркнув Дизма, – справді, не знаю.
– Ну, скажімо, так: окрім того, тридцять відсотків від прибутку, якого ви доб’єтеся. Гаразд?
– Гаразд, – кивнув головою Дизма, до пуття не зрозумівши, на що він погоджується.
– А платня, скажімо… дві тисячі на місяць.
– Скільки? – здивувався Дизма.
– Ну, дві тисячі п’ятсот. Та роз’їзні, крім того. Гаразд? Руку!
Дизма машинально потиснув маленьку руку старого. А той, розпашілий і усміхнений, ні на мить не змовкаючи, вийняв величезне вічне перо, заповнив дрібненькими округлими літерками чвертку паперу і підсунув Дизмі підписати. У той час, коли «коханий пан Никодим», прикрашав своє прізвище кучерявим давно винайденим розчерком, Куницький відрахував з натоптаного гаманця кільканадцять банкнотів, які приємно шелестіли.
– Ось п’ять тисяч авансу, прошу покірно. А тепер… – і він почав обговорювати питання щодо від’їзду Никодима та інші з тим пов’язані проблеми.
За кілька хвилин, коли в коридорі затихли кроки Дизми, Куницький став посеред кімнати і, потираючи руки, прошепелявив:
– Ну, старий Куницький, і хто скаже, що ти не вмієш вирішувати справи!
І справді, Леон Куницький славився надзвичайною спритністю і рідко помилявся: вдало намічав угоди і блискавично їх здійснював.
Почало світати. На позеленілому куполі неба подекуди мерехтіли щораз тьмяніші сліди зірок. Рівні ряди ліхтарів випромінювали болюче біле сяйво.
Никодим Дизма йшов містом, і його кроки різко й гучно відлунювали в порожнечі вулиць.
Події минулого вечора увірвалися у його свідомість якимсь невловимим пістрявим сплетінням вражень, що мерехтіли, ніби наздоганяючи одне одного. Він відчував, що ці події мають для нього величезне значення, але осягнути їхню суть він не був у змозі. Він відчував, що несподівано на нього звалилося щастя, але що воно означало, звідки взялося і для чого – не міг збагнути.
Чим більше він думав про це, тим більше все видавалося йому неправдоподібним і фантастичним.
Тож він зупинявся, охоплений страхом, обережно засовував руку в кишеню і, коли пальці намацували тугу пачку банкнотів, посміхався сам до себе. І раптом зрозумів: він багатий, дуже багатий. Увійшов в арку воріт і почав рахувати. Боже мій! П’ять тисяч злотих!
– Оце гроші! – вихопилося в нього. Вироблений роками поневірянь інстинкт підказав природну реакцію: потрібно це відзначити. І, хоча йому не хотілося ні їсти, ні пити, він звернув на Грибовську, де, як відомо, шинок Іцка вже відчинений. Він завбачливо вийняв сто злотих і сховав їх до іншої кишені. Показувати таку купу грошей в Іцка було небезпечно.
Незважаючи на ранню годину, в Іцка було вже заповнено. Візники,
