Він довго вдивлявся в біле гіпсове обличчя Шевченка, обрамлене чорною тканиною. Йому здалося, що ніс у Кобзаря трохи викривлений вправо. «Чому так?» – міркував Ясь, забувши про мету своїх відвідин. Він навіть схопив пальцями власного носа і теж став хилити його праворуч.
– Що ти робиш, хлопчику? – засміялася доглядачка зали, яка нечутно увійшла за ним. Це була висока худорлява жінка в окулярах.
– Та так… – затнувся Ясь. – Думаю, чому ніс криво росте?
– Як криво? – здивувалася тітонька у чорній спідниці й білій кофтині і, вийнявши маленьке люстерко, зазирнула до нього.
– Ви тут учора випадково не чергували? – раптом випалив Ясь.
– Чергувала.
– А пам’ятаєте всіх відвідувачів?
– А чого ж ні? На жаль, їх не так багато. І поки ви розглядаєте експонати, я встигаю роздивитися вас. Трапляються оригінальні типи.
Ясь згадав, як він крутив свого носа, і засоромився.
– А цього чоловіка часом не бачили? – тицьнув школяр пальцем у смартфон.
Жінка уважно подивилася на екран і замислено проказала:
– Ну як не бачила? Це ж, здається, директор Музею раритетів. Дуже допитливий чолов’яга і багато знає. Ми ще з ним трохи посперечалися про медальйон з волоссям Шевченка. Він наполягав, що його слід віддати вченим на дослідження ДНК.
– А коли він учора тут був? Це дуже важливо! Будь ласка!
– Ні, він був не вчора, а в понеділок чи у вівторок. Дуже ретельно оглядав усю експозицію і щось записував у свій нотатник.
– Ви впевнені?
– Якби він заходив учора, то ми би з ним продовжили дискусію. А чому ти так цікавишся?
– Просто ми з ним домовилися зустрітися в музеї Шевченка.
– Так у Києві ж є ще два Шевченківських музеї! Це будинки, в яких жив Тарас Григорович. Уточніть у директора, про який ідеться. Тут він, здається, вже все побачив що хотів.
Пройшовши до наступної зали, Ясь миттю заліз в Інтернет на смартфоні і прочитав про меморіальний будинок у провулку Тараса Шевченка та про хату на Пріорці. У першому помешканні поет жив у 1846 році, а в другому – у 1858-му. Для початку Ясь обрав той, що найближчий – поруч із майданом Незалежності. Решту експозиції він оглянув побіжно і поквапився на вихід. Цікаво, що батько тут так пильно розглядав? Він добре знав свого тата. Старий буркотун даремно не буде витрачати жодної хвильки. Якщо він сюди зайшов, значить, у важливій справі. Але чому – Шевченко? Який це має стосунок до Музею раритетів, що спеціалізується на історії друкарства та давніх книжках?
В атріумі стояв галас. До музею прибула чергова група молодших школярів, які стовпилися біля каси.
– Я хочу сувенір! – гукала дівчинка у великих окулярах, тицяючи пальцем на репродукції картин Шевченка у вітрині. Вчителька марно намагалася заспокоїти своїх вихованців. Кілька хлопчиків у вишиванках здавали речі у гардероб.
«Напевно,
