насолоджуючись чудовою київською природою. Адже тоді на Козиноболотній вулиці нараховувалося лише дванадцять будинків… Пропоную вам піднятися на другий поверх, аби подивитися мансардні кімнати, де знаходилися художні майстерні Шевченка і Сажина.
Гості завзято затупотіли ногами по сходах. Охоронець, спортивний чорнявий парубійко років двадцяти п’яти, підвівся і широко простягнув обабіч руки, випростовуючи спину, аж у ній щось хруснуло. Мабуть, сидіти цілий день перед екраном було нелегко. Він глипнув на монітор, але нікого не побачив, бо куток, у якому принишк Ясь, камера не фіксувала.
Школяр, зрозумівши, що його не помітили, завмер не дихаючи у Шевченковій кімнаті. Він уткнувся поглядом у дешеве вороняче перо, яким писав Тарас Григорович, маленький ножик для оправки пер, пісочок, котрим посипали свіжосписаний аркуш, аби чорнило не розтеклося. «Повна торба! А може, я й самого Шеву побачу і на-віть автограф візьму! Ото всі від заздрощів сказяться!»
Омріяне крісло стояло за кілька кроків, і тепер Ясь міг його уважно роздивитися. Нарешті згори знову почувся тупіт десятка ніг, і екскурсовод запропонувала зробити спільну фотографію на по-двір’ї Житницьких – у садочку, який був джерелом наснаги для всесвітньо знаного поета і художника.
Коли всі гомінливою зграйкою подалися на двір, охоронець, діставши з кишені запальничку і пачку сигарет, теж вийшов за ними. Але закурив на сходах, аби бачити звідтіля своє робоче місце. Проте куточок із плетеним кріслом і самоваром зі сходів не проглядався. Слід було скористатися цим неймовірним шансом негайно. Тим паче що в будь-яку мить могла повернутися й «овечка Берта», яка фотографувала поважних азіатів на їхні дорогі камери.
«Хай вибачить мені Яна, але кращої нагоди більше не трапиться… – мигнуло блискавкою в голові школяра. – Повелитель темряви не може чекати! Вперед, герої!»
Він тінню вискочив зі сховка й обережно присів у плетене крісло на веранді. Ногами відштовхнувся від підлоги, аби воно прокрутилося довкола осі, й, заплющивши очі, промовив: «Свято наближається!» Саме ці слова були ключем-перепусткою минулого разу. Напевно, збоку все це виглядало кумедно, але, як не дивно, за мить у кріслі нікого не вияви-лося…
Докуривши, охоронець помітив, що крісло-гойдалка обернене боком, та ще й злегка похитується. Він одразу гукнув заступницю директора, яка тепло прощалася з гостями біля воріт.
– Марино Андріївно, знову з цим кріслом халепа! – охоронець показав у куточок заскленої веранди.
– А що сталося?
– Таке враження, ніби в ньому хтось сидів!
– Справді, щось до цього експоната останнім часом занадто велика увага, – згадала заступниця директора вчорашній трафунок, коли поважний дебелий пан будь-що хотів у ньому вмоститися. І, попри пояснення, що це заборонено, він вперся, як віслюк. Поки врешті-решт не домігся свого.
– А той школяр уже вийшов? – згадала кучерява екскурсовод про хлопчика,
