ясна, що немов на картині все бачу.
Скрізь тихо. Я чую, як в досвітній тиші б’є хвиля морська в кам’яне набережжя, як глухо плескоче, немов хто з просоння у сні буркотить. Навколо, куди лише око сягає, в цьому полусвіті не бачу ніде я живої істоти. Скрізь мертво.
Та що це? Ген там на просторі ось повагом тисячі білих голів виринають на поверх з морської безодні. Все вище та вище встають ції тіні-привиддя із тихого, сонного моря, немов мармурові статуї… Їх тисячі… безліч цих тіней… Встають вони дружно усі… вже по пояс з води виринають… І ось на морському поверсі вже стали у повний свій зріст… Всі в білих убраннях, обмотані голови білим, немов завивалом турецьким. То білії турки у білих чалмах, у довгих, у білих одежах. Стоять на воді непорушно з хвилинку, і разом без гуку та тихо рушають на місто. Ідуть по воді, мов по кризі, тісними рядами, неначебто військо. А вже коло берега діляться рівно направо й наліво, на два величезні загони. Йдуть по сагах вони й місто обходять з боків. А там на підгір’ю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить… далі лізуть на гору і всі підступають до міста. Кругом суходіл заступили з усіх трьох боків і вже виходу з міста не стало нікому: ні пішки пройти, ні об’їхать конем. Стоять коло города білії турки, стоять непорушно, мов білії тіні, у білих одежах, у білих чалмах.
Стоїть так березовий ліс зимового тихого ранку.
Я глянув на город, а там уже дніє: скрізь заспані люди встають та поквапом за діло беруться. Ніхто з них не знає, що сталось, ніхто білих турків не бачить.
Ось тихо на город рушають ції білії тіні. Йдуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крізь паркани, крізь стіни в домах, мов повітря. У кожную хату ввійшли і стоять собі мовчки.
Стоять і у мене в господі, під білими стінами, в білих одежах, у білих чалмах.
Дивлюсь я на них і дивуюсь – нічого не тямлю.
Чи військо? Але ж не узброєні турки… Війна? Не було ж бо і чутно, що б хоч з гаківниці гримнуло. Ніхто ж не стає і в обороні…
Та враз заворушились турки в господі моїй…
Усі замахали руками, метнулися по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всі моє речі якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостається на місці своєму. Нічого вони не беруть, лиш завзято працюють і плавко руками махають… махають…
Враз зникли, мов у землю пішли.
Дивлюсь я й нічого не тямлю. Іду до вікна і там бачу все місто, немов на долоні. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скам’яніло, як в казці.
Вже робиться страшно мені. Пильніш приглядаюсь до всього і бачу, що справді все так воно є, як і здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку річ, та не можу її рухнути – так цупко держиться вона. Я смикаю враз скільки сили, зриваю нарешті із столу, кладу на полицю.
Коли це, як стій, де не візьметься турок – махне рукавом своїм білим і рухом тим враз мені світ весь затьмить до нестями… А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая річ вже знов на столі опинилась на тім самім місці. Тут я починаю уже розуміти, що турки із хати моєї нікуди не йшли, а зробились
