style="font-size:15px;"> Так стократ облетів навкруги безмежно велику планету у всіх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролітав над одним і тим же місцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову і зараз же зникало безслідно.
Прикутий очима до поверхні, як ліхтар на щоглі корабельній, з тугою летів рівно і плавко.
А коли підіймався вище і губився в сірому тумані, – жах гнітючий охоплював йому душу.
І так проминули тисячоліття, а він усе летів. І ось пролітає над тихими водами. Із сутіней перед ним устає висока гора, що нависла великим дахом.
Плавко залетів під той дах і опинився в печері довгій, як шлях, рівній, як тунель.
Тут була темрява непроглядна.
Летів рівно, як стріла, а коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стіни.
В кінці печери впав і лежав без руху… Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ні одної з них не міг уловити, втілити.
Так лежав у темряві з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.
А коли розплющував очі, – знову нудьга починала гнітити його.
А коли заплющував очі, – заспокоювався і тоді біль тупий поволі-волі притихав.
І тільки туга гнітила його.
І так лежав без руху, без думки, без почувань.
І коли вилетів з печери, – одкрив очі і знову побачив сірий одноманітний туман, тихі води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сірі гори й стрімкі скелі.
Почував, що він живий…
Так без мети, без пам’яті того, що перед ним і за ним, блукав по безмежно великій планеті і ось знову залетів у печеру.
На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.
Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору – торкався волоссям каміння, як збочував – черкав крилами об стіни.
Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.
Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.
Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.
Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.
А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.
Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.
Усе єство його прагнуло лиш одного – спокою.
Повного небуття.
Так лежав довгі тисячоліття…
А коли відкрив очі і глянув у далину – схопився, розправив крила.
Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.
Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:
– Світло!
