справі? Про щось хочете прохати?
Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.
Весело й приємно посміхалася.
Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.
Одійшов у куток і звідти оглядав її.
Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.
Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.
«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»
– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.
На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…
Потім несподівано промовила:
– Я вже піду.
В халупі потемніло. Згодом додала:
– Мряки напливають.
Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.
Ольга сиділа поважно.
Не рухалась.
Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.
Так стояла мовчанка.
Знову Ольга промовила тихо:
– Я вже піду.
Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.
– Ви так подібні…
– До побачення! – сказала Ольга.
Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.
Стояв нерухомо, як сновида.
Схопився й побіг слідом.
І дивився…
Побачив скрізь лиш білу мряку…
Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.
Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.
І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.
Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу… Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.
Стає вогко й холодно…
Вертався до халупи.
З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.
«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга… Моя єдина кохана… »
На столі лежали ніжно-рожеві квіти…
А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.
Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.
Було душно.
Він одяг білу сорочку.
Не
