ними полковник поставив собі халупу з грубих смерек, що густо вкривають Карпати.
Уподобав се місце, бо з нього відкривається чарівний краєвид. Став біля свого ґанку і дивився в далечінь.
На всьому необмеженому просторі, куди тільки сягало око, розтаборилися гори, освітлені сонцем. Гора виступала з-за гори, з-за тої третя, десята, без ліку, без краю…
Як хвилі-велетні на безбережному морі.
Як зачаровані міста Зеленого Царства.
Тихо й порожньо скрізь. І тільки ген високо над головою цар-орел, великий, як літак…
Кружляє все над одним місцем то вище, то нижче…
І поза цим – нема руху.
Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульські села.
Там нидіє нужденне життя під постійною загрозою смерті, або повної руїни.
Там самі вівці без пастухів, сіра маса, бо проводирі – декотрі пішли в заложники, декотрі повтікали, поховалися.
І думав полковник:
«Величні Карпати прекрасні, але ж і грізні! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смерті їх не забуде. І чую над собою цілий рій праведних душ, що поклали тут своє життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то наші люди, один корінь… І вороги нам, бо забрала їх ворожа держава, до себе в опіку, як малолітніх сиріт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кінець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якісь заколоти…»
Хотів увійти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива. Глянув на дерева-велетні, а над ними й на них ціла хмара хрущів. Здавалося, дерева диміли й ворушились.
Струсив грубу гілку – і зашумів, і впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.
– Яка ж їх сила! Правдива казнь єгипетська для моїх дерев.
Він відійшов, а гудіння обридливих хмар погрозою плило за ним.
Знадвору халупа була непоказна, а всередині чиста й привітна.
Полковник писав лист до Ольги.
Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у двері.
Трохи перегодом двері відчинилися, й він почув тиху ходу. Підвів очі й остовпів.
Перед ним стояла панна.
Як би се був янгол із неба, то не так би був полковник здивувався.
«Звідки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Ні, не вона… Якийсь привид».
Протер очі, вглядався.
Панна стояла нерухомо, держачи в руках квіти і дивилася на нього.
Свіжа й молода, як світлий весняний ранок, в легкій елегантній блакитній сукні. Біло-мармурове чоло її перетягала матово-золотиста стрічка, що придержувала по боках кучеряве волосся.
– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, ніби запитуючи.
– Так, я Ольга.
– Вибачте… Я гадав…
Панна стояла і посміхалася. Ступила ближче й сіла біля столу насупроти його. Лице її було усміхнене, а на колінах держала ясно-рожеві квіти.
Полковник
