душі.
Горю, як свічка на божім престолі.
Одна-одинока…
Не скінчила.
Сіла на фотель в куті кімнати, опустила голову на груди.
В печі горів вогонь, в сумраку вечора ажурні дверці кидали фантастичні цвіти.
Тихо. Немов ангели перелітають хатою. На їх крилах літали колись її діточі сни, понад чисті, білі лелії у батьківськім садку, понад гарні рожі над берегом блискучої ріки.
Полумінь щораз сильніше палахкотіла у печі, а тепле світло пересувалося великими п’ятнами по її сукні, руках і лиці, втискалося в кров і кружляло в жилах.
Все затрачувало границі виду і буття і розливалося в просторах безконечності.
Святочний спокій царював з необмеженою властю.
Понад ясним полум’ям підносились і гойдались тихі тужливі филі супокою і падали на дно душі омутом терпінь і крику кервавого болю. Теплі світляні рамена обіймали і тулили бурю і вир життя.
А дрібні блиски, розсіяні через ажурні дверці, тягнулись золотими нитками і вишивали на темнім тлі містерні гафти.
Знов потемніло!
Раптом блиснула ясна стріла, продерла темряву і загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась і мов причаїлась.
У печі загуло, ажурні дверці цокали тихо, звучно, ритмічно.
Щось ніби видиралось з її пам’яті, прибирало означений вид і знайомі звуки.
Звідки знає вона той звук?
Так!
То той тихий голос, той спокійний лагідний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звідки знає його.
І щораз більше входила сама в себе, дивилась і вслухувалась в якусь далеку таємничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душі,
Так сиділа непорушно, не числячи довгих хвиль часу.
Аж нараз здригнулась, піднесла над головою руки, а уста розхилились і порушились шопотом одного з найбільших геніїв світа.
Die bist die Ruh
In aller Welt bist du!
БЛУДНИЙ МЕТЕОР
Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.
Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка,
А дзвони б’ють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять рятунку – ангели спасення!
Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.
Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузька трумна, знам’я побіди сліпої
