лиш їх біль і страждання. Тому звертають мою увагу тільки люди, на котрих впало якесь велике нещастя. В переказуванню ким-будь людського нещастя добачую неправду і те вже мене не вражає. Навіть читаючи найкращі твори людської фантазії в найґеніяльніших образах болю людської душі, бачу лиш фантазію, і нічо більше.
Радніше читаю в часописах про нещасні випадки, хоча воно видається мені немов би менше вартне від мойого власного болю. Людина страшно еґоістичне со-творіння. Давніше може встидно було б мені перед людьми і перед собою признаватися до сього. Тепер мені байдуже.
Се справді дивно, що люди все стараються перед своїми ближніми інакшими представлятися, ніж є справді. Але коли спаде на них правдиве велике нещастя, тоді можуть пізнати, як далекий їм той ближній, як він їх мало обходить, як байдуже їм все те, що він про них думає чи говорить.
III
Уважаєш по моїй фотографії, що я зовсім не змінилася, трохи змарніла і більше нічо. Ось і стулені лушпинки горіха, з котрого зерно вижерли люті гадюки болю.
Як щоб міг ближче придивитись мені, знайшов би далеко більше змін. Може, не пізнав би твоєї своячки, тої чепурної людини, котру ти все називав взірцем змислу порядку. Той змисл у мене зовсім затратився. Не лиш, що не можу такими звичайними речами займатися, але не можу знести, як що стоїть спокійно на своїм місці, і з якимсь гарячковим роздражненням сама той порядок нищу. Відсуваю стільці і столики, здираю хатні прикраси, ніколи не підіймаю, коли що впаде до долу.
Роздражнення, що зайшло в мою душу, не може терпіти спокою і наоколо.
Тому може найрадніше поринаю у вир найбурливіших почувань, і лучуся з нашими найскрайнішими народніми партіями.
IV
По-твойому, що там не було б, все воно лучче, як той невинно засуджений. Може, і твоя правда. Навіть фізичний біль легше знести, ніж постійний настрій смутку.
Звичайно думають, що людина дізнає більше вражінь сумних, ніж веселих. Кажеш, що воно неоправдане, що самі вражіння смутку убили би людський організм.
В кожному разі вражіння смутку є сильніші і почуття радості губляться в них. Маю вражіння, що можу відчувати лиш смуток, здається, що можливість відчування чогось приємнішого зовсім у мене затратилася.
Не раз діється з людиною щось таке, чого вона не може ніяк пояснити собі.
Від часу страшного удару я наче впала в якесь темне провалля. Осліпла душа нічого не видить і не відчуває, крім одного болю. А коли заблукався усміх на мої уста, то було лиш пустою формою і не порушало загальної мертвоти.
Тож яке було моє здивовання, коли несподівано, мов блискавка роздерла тяжкі хмари. Я засміялася. Дійсно, правдиво засміялася, причина була блага, майже неймовірна.
Уяви собі, що причиною були старі щипці, котрими не за нашої пам’яті обтинали лоєві свічки. Не знаю, хто і на що витяг їх зі схованки. Нащо вони кому були потрібні? Але менше про те.
