плачучи з кімнати.
Дівчина змірила родичів співчутливим, а шваґра погірдливим поглядом і приступила до хорої.
– Скажіть, – шептала до лікаря, – скажіть, що буде з нею?
Не знати, де ділась із її лиця та упертість, що так відтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собі. А тепер той тремтячий її голос, що мав у собі так мало добродушності, а так багато доброти.
Вона погладила хору по лиці.
– Яка бліда, – сказала ніжно, – відколи її дитинка прийшла на світ, відтоді не стало в неї здоровля.
Свічка, що стояла на столику, освітила ясно лице дівчини. Лікареві здавалося, що він не бачив кращих очей, як у неї.
– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажіть, що буде з сього?
Він мовчав.
– Ні, ні, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати її. Боріться з нею, з тою страшною смертю.
Лікар склонив сумно голову. Ще ніколи не зворушила його жодна сцена при ліжку хороби так, як ся. А не раз видів він більшу розпуку, гірше горе.
– Я буду сидіти коло хорої, – сказав тихо, а по хвилі додав острим лікарським голосом: – Але прошу, аби всі віддалилися звідси, і ви, пані. Як хорій ще що може помогти, то хіба спокій.
Він був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лікар, що не помагає там, де помочі вже не потрібко. А що він робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дівчини: «Боріться з тою страшною смертю» прикувала його до місця. Він почув у собі силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який віщував би побіду.
Хора перевернулася на бік і обернула до нього лице, на яке налягли похмурі тіні, що відповідали йому на його заходи. Дихнула тяжко кілька разів і скінчила.
Він хотів бігти по родину, та в тім отворилися двері, і влетіла молода дівчина.
– Скінчилось! – стогнала розпучливо, – скінчилось!
Лікар покивав головою.
Вона приступила до мертвої і дивилася на неї з сумним усміхом. Нараз пірвала її злість.
– Дивіть, дивіть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядає! О яка смерть гидка, яка брутальна!
Лікар видивився на неї так, як би хто дивився на свою душу, коли б тій пройшло на думку в людській постаті стати перед ним. Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смерті те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злість, обурення проти брутальності природи.
– Ольго, – сказав лікар, – Ольго!
Вона не завважила, що він називав її по імені.
– Вмирати, – говорила вона, – бути положеним у бруд, у болото, яких так стережемося ціле життя! Нащо покриваємо гарними матеріями те, що колись так має виглядати? Чому не соромимося дивитись одні другим у лице, яке має бути колись зігниле. Не дивіться так на мене, бо й я колись так буду виглядати.
– Ольго, – сказав лікар, беручи її за руки. – Загадка нашого буття страшна. Ми рівні злочинцям, яких жде страшна кара. Ми маємо
