style="font-size:15px;"> Крізь кущі від садів кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освітлені вікна. Підійшов під саме вікно і глядів блідим лицем всередину спальні.
Над ліжком сиділа наймичка Оксана і дивилась у бліде обличчя Ганни. Ганна лежала з розкиненим волоссям, бліденька та спокійна, наче сонна, мабуть, засипляла. Її бліде обличчя викривилось край уст рисою великого терпіння, але було лагідне, безмежно добре та невинне.
Легко застукав до вікна. Наймичка встала і відчинила двері від веранди.
– Що там пані? – прошептав тихо.
Наймичка глянула на нього блідого, аж у долоні сплеснула.
– А панові що? Так змарніли, аж пожовкли!
– Пусте, що коло пані?
– Та захоріли дуже, цілий час стогнали, вчора і нині, я прикладала зимні обклади – трошки легше вже стало, цілу ніч не спали та й заснули недавно, тільки все марять крізь сон… гарячка така!
– А кликали доктора?
– Та де, пані не хотіли.
– Чому?
– Та вибачать пан, дуже синці та й стидно.
«Гм, жіноча причина!» – подумав він, усміхаючись гірко.
– А куди ж пан ходили? Та скиньте-бо сурдут та й от води дам, промийтеся, бо так чогось аж страшно!
– Не треба!
– Та як? От якби пані збудилися та й не спізнали би, згризлися би… Цілий час за паном питали, чи не прийшли. Чи не пан нині були, хтось був у вітальні і лишив двері навстіж. Пані казали, що то пан та й дуже їх узяв жаль. Обід розпорядили щонайліпший та й вчора також, що пан люблять казали зварити. Та й вечерю так само, от, може, ще тепла, може, пан будуть їсти?.. Чому би ні? Голодні! От я принесу… принести, прошу пана?!
– Ні, маєте чорну каву або чай?
– Є, чому ж би ні, є одно і друге! – говорила стара і почимчикувала до кухні.
Іван присів край ліжка, сперся обома руками на прибічки ліжка і похилився над дружиною. Слідив кожний її рух, кожний віддих, кожну жилку на алабастровім тілі. Узяв за руку, слухав ударів живчика, потримав долоню на білім чолі…
«Гарячку має, – подумав, – янгол мій, чого ж я тебе так знівечив, скарбе мій найдорожчий?»
За хвилину внесла наймичка чай і чорну каву.
– Де поставити панові, тут чи там? – показала головою на робітню.
– Поставте там під дзеркало і можете йти спати!
– А нехай пан мене збудять, якби що… – сказала відходячи.
Іван не слухав її слів, задивлений в обличчя хворої дружини.
Жаль великий прокинувся в його душі. Вона ж така добра для нього, так любить його, така ясна, як з піни морської зроджена!.. Вона ж його любка, Гануся, красуня… Кого ж, як не його так брала за душу її краса?.. Красунею виглядала його з дороги ще дівчиною, на доріжку виходила назустріч йому, як русалка серед левад зелених, припадала до землі і слухала, чи не іде, вітром пересилала любощі свої до нього…
Молив її душею, прохав вибачення в неї поглядом:
«О,
