як вітер, розкуйовдались, як завірюха, блискали громами, шуміли гураґаном, трясли небесами, звіздами стріляли в безмеж… І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвітній виставі. Блиснув перед очима та став як живий мінитись під такт шаленої музики:
Широкий степ без краю, тільки на одному краю гори синіють. Вітер гуляє та свище. От, несе два орли попід небесами… Два орли впали – один чорний, другий білий, упали та й б’ються, аж летить пір’я – котрий буде переможець?!
Чорний орел білого з ніг валяє, топче ногами, груди розбиває, рине кров чорна.
Ой той чорний орел переможець!
А орел чорний та червону кров має і дуже кривавий, хоч він переможець!
Циган вірвав – артист стрепенувся.
– Грай ще! Маєш п’ятизолотник, грай! – крикнув він, кинувши золотом на мозаїковий стіл.
Циган заграв знов, та вже сумовитої пісні, не тої понурої, як шум нетрів, а тихої, як вода у степовій ріці.
Іванові пригадалась пісня десь між людом перечута:
Ой на степу дві зозулі пали та й сіли, то дві дівчини, чорна та й біла, залебеділи, самі собі смерть завдавали, та за того, за того козака молодого…
Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету і його жінка, обі криваві – Боже, що це?!
– Досить! – крикнув він, кинув п’ятизолотник кельнерові, вхопив капелюх і вибіг з каварні.
– Не побореш, ні, не побореш її, вона безсмертна, а ти що?! Тіло бездушне! – викликував, йдучи вулицею.
Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка відсунула засуву.
– Пані сплять!
Побіг до своєї робітні, блиснуло світло – образу не було на стіні – насередині лежала перевернена шталюґа. Задзвонив на наймичку. Прибігла бліда старенька.
– Де образ? – гримнув суворо.
– Я не знаю, – прогомоніла Оксана.
– Брешеш, ти знаєш, зараз говори, де образ? Що зробила пані з образом, – скрикнув він несамовито.
– Та пані спалили!
– Що? Спалили?
– Порубали на кусні і спалили!..
– Геть!
Упав без сили і закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камінну опоку. Побіг як скажений до спальні. З робітні крізь відчинені двері упало світло на бліде обличчя Ганни. Кинувся до неї:
– Вставай, котику скажений, досить нагріла тіло, вставай!
Жінка з острахом прокинулась.
– Чого хочеш від мене?
– Чого я хочу? Не твого тіла! Де образ?!
– Який образ?! Я не знаю, дай мені спокій, п’янюго!
Кинувся на неї, як звір шалений.
– Я – п’янюга? Але ти, бісова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собі остання… але до святої речі тобі зась!
Стягнув її з постелі на землю. На біле тіло сипалось довгим стовпом блідаве світло з ательє і цілувало лоно точене з мармуру.
Ганна
