біля своєї дружини. Встане рано, одягає її, наряджає, ходить за нею, очей з неї не зводить… Після обіду сяде та й гомонять обоє, як голуби, а під вечір іде він з нею в парк, грається м’ячиком та смішками розвеселяє.
II
Сходять непримітно дні за днями серед насолоди. Аби нудьгу відігнати, взявся за той образ замовлений до церкви. Приніс шталюґи до жінчиного покою, поставив, малює Матір Божу з дитиною. Жінка дивиться, сяде на отомані побіч нього та й шиє, гаптує – сорочки дитині… От і мрією в очах щастя: «Чоловік такий добрий… він добрий, тільки часом роздразнений чогось… як він любить її, доглядає, наряджає, який добрий!.. Добрий батько буде! Коби хоч син прийшов, син! Такий маленький пустунчик, подібний до батька… Зголубила б вона його, як ота Матір Божа, – як з води ріс би! Бігає по хаті, а мама – мама за ним, а він сховається, так і регочеться, перлами сипле!..
Скінчив Іван образ, віддав – усім до вподоби, за зразком Рафаеля, як бажали собі. «Так гарно зробив!» – думає вона. «Незвичайний талант!» – кажуть усі.
Заплатили три сотні – купив жінці футро і золоту брошку і ще нову сукню замовив – таку пишну, дорогу, кращу за всі у місті. От і вже готова, яка гарна! Убрав її, нарядив, як паву, – провів на прохід: очі всіх бере на себе Анна, горда та пишна. Вона йому під стать, всі дивляться – така гарна пара! Вертається додому, ходить вона коло нього, піклується ним, сама рада, щаслива, очі в неї горять, лице пашить, з радості землі під собою не чує.
Та не відгадає, хоч видить, який це знов смуток налягає на його душу. Але, може, це хвилина така часом прийде; само прийде – само відійде! А в Івана рій радісних думок знов вертається у незглиблену тугу – охопила його нова радість, озивається творча сила, чує в собі голос: «Ти геть звівся, ледарюєш, непотріб ти, не творець!»
Узяла туга його серце з жінчиної кімнати та й занесла до тої коханої красуні-дів-чини, що жде на нього в ательє вже три тижні. Та як піти від неї, треба зачинитись самому на довший час, треба бути собою – а жінка що? Вона тут буде плакати, бідна, сама, молода дружина. Коби хоч дитинка в неї найшлася, – треба заждати. Коби скоріше!.. Говорить він до неї та думка слова йому відриває, жаль і досада точать його серце… Не витримав три тижні – вранці пішов і замкнувся у робітні з думкою не виходити, аж не скінчить свого твору.
Сидить проти своєї красуні, а вона знову сміється до нього, наче дише, пестить його очі – цілу його душу бере до себе…
Полотно обсохло, гей порохом припало. Бере палітру, розтягає фарби, розроблює… малює, справляє, відступає – дивиться на образ, то на свій твір… ні, де йому до ориґіналу! Знов здирає фарби, затирає кольори, наливає вина до чарки, п’є і малює…
Ідуть години непримітно, а він іще нічого не зробив. Сонце підступило під обідню пору, до дверей хтось застукав.
– Хто там?! – гукнув, здригнувшись на кріслі.
– Я, ходи обідати, – озвався голос жінки.
– Дай мені спокій, подай мені обід сюди…
– Ще що! Хіба ти шлюб узяв з тою відьмою!
– Забирайся геть! – крикнув люто Іван.
Жінка відступила. За годину
