зірвався, обернув крючок – у хаті блиснуло світло. Проти нього дивиться його красуня і сміється, дише цілим тілом.
Лице стало оживати, кількома почерками кисти викликав тайну, блистіли золоті розпущені кучері, дивились на нього сумовиті глибокі очі, ясніло високе чоло, пашіло біле, рум’яне личко, як рожа, тільки ще та усмішка, та гірка сльозава усмішка, черк!..
Стук у двері – кинувся як опарений.
– Чого, сновидо?! – крикнув він і одним почерком знівечив обриси уст… Жінка відійшла – став поправляти уста. Як не докладався, як не добирав кольорів – замрячив живий рум’янець.
За хвилину з живого обличчя красуні зробилось безвиразне лице, перетягнене червоною смугою. Люто шморгнув артист пензлем через цілі груди, жбурнув ним об землю і упав на канапу.
Нараз зірвався і повісив образ на стіні.
Годинник чикав одноманітно, цвіркунчики сюрчали в садку, лист падав з деревини, місячна ніч шуміла зорями, а всюди так тихісько, тихісько…
Ось муха десь забриніла, перелетіла через кімнату і сіла на лице його красуні…
А вона так і сміється до нього, просить зігнати ту мушку з погожого личка… Але він не має сили руку простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокійна, непорушна, чиста, непорочна.
Мушка злетіла – постать наче порушилась – виступає, сходить з образу – Боже, що це?!..
– Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива і вічна!
Забув ти за мене, сину гір! Обкрутила кліщами крила твої солодка змія. П’яний ме дом закопуєш талант свій! Скинь із себе обійми її тіла, а то не прийду до тебе, не буду твоя ніколи!
Івана обняв страх. Стрепенувся і мерщій кинувся у спальню. Було темно, у третім покою блимало світло. Жінка стояла у вікні, почула його кроки, ані ворухнулась, заговорила до когось знадвору:
– Що ж ви так під вечір нудите світом, зорі лічите!
– Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохід, – відповів хтось.
– Годі, пізно вже!
– А чоловіка нема дома?
– Та є, але заперся зі своєю музою, не їсть, не п’є – а з нею воркує, – говорила з натиском, знаючи, що це слухає її чоловік.
– То ви самі? Мені вас жаль, вийдіть…
– Я дуже радо, він собі, а я собі – але вже таки пізно, хіба колись іншим разом, як чоловік не відлюбиться від тої своєї паперової ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловіка.
А він приступив до вікна, остовпів – це був лікар.
Лікар, побачивши його, відійшов і не поздоровкався з ним, тільки з жінкою.
– Ганно, – крикнув він, – що це?!
– Га, що? – відповіла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…
Його очі загорілися, як ножі вогню.
– З ким?! Чого він!..
– Миліший хто-небудь, як немова!
– Як ти смієш?! – скричав Іван, білий, як стіна.
– Може, ще руку піднесеш, бити будеш? Замкнувся на цілий день, а я тут маю німіти зі стінами?
