думка снувалася мені з-під вечірних брів.
Василь ПАЧОВСЬКИЙ
12.01.1878, с. Жуличі біля Золочева на Львівщині – 5.04.1942, Львів
Навчався в гімназіях у Золочеві та Львові, після чого вступив до Львівського університету. Виступивши за викладання українською мовою, невдовзі мусив перейти до Віденського університету.
У 1901 р. видав першу збірку поезій «Розсипані перли», яку тепло привітав І. Франко. Після неї вийшли його драматичні поеми «Сон української ночі» (1903), «Сонце руїни» (1911), збірки «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені терновий огонь мій» (1913). Був одним із організаторів літературної групи «Молода Муза».
Під час Першої світової війни Василь Пачовський, як і Богдан Лепкий та скульптор Михайло Паращук, працював педагогом у таборах українських військовополонених російської армії, а після закінчення війни був гімназійним учителем на Закарпатті, що дало йому матеріал для поеми «Князь Лаборець» (1924), книги «Срібна земля».
У 1933 р. В. Пачовський переїздить до Львова, багато пише й перекладає. Зокрема, створює драми «Роман Великий», «Золоті ворота».
ЖЕРТВА МИСТЕЦТВА
І
Маляр сидів у своєму ательє і відмальовував ідеальну жіночу постать.
Як учитель малярської академії він пізнав її як свою ученицю. Вона була така ніжна в усій своїй духовій красі, що захопила його від першої стрічі. Відтоді, як тільки входив до своєї робітні, вона ставала перед його очима, як з’ява, та всміхалася до нього.
Була це молода дівчина, ясна, як рожевий цвіт. Овальний її вид окружало золото-кучеряве волосся, розсипане за точені білі рамена. Над глибокими очними ямами спускалися на шнурочку чорні брови до зморшки, що сумною задумою затінювала ясність чистого чола. Хоч личко біле та рум’яне пашіло, як рожа вранці під росою, синіми глибокими очима виглядала незбагнута туга. На малинових вузеньких устах грала гірка усмішка розчарування. Шия, груди і ціла постать як виточена з мармуру. Прозирала з-під прозорої обслони і дихала якимсь притаєним життям, душу брала на себе…
Малював, добираючи фарб, знов замазував і нищив наложені відтінки… Досада брала його на свою несправність, на фарби, на пензлі, на муху, що бриніла над вухом, на солов’я, що щебетав у клітці, на шум дерев, що лився пахощами крізь відчинені вікна… Все йому було на заваді! Що не гляне на образ, а дівчина так і сміється до нього, так і дише, пестить його очі, цілує, душу бере на себе – а його, його твір дерев’яний, сухий, без життя!..
Знов малював і серед праці не чув, як до робітні ввійшла жінка і станула йому за плечима. Висока, струнка, як тополя, з волоссям чорним, як циганка, а білим, як сніг, обличчям. Великі чорні очі грали блиском, як зорі на світанку. Чорні, як вугіль, брови стелилися дугами по високім чолі, на скронях жевріли матові рум’янці, вузько викроєні вуста аж сміялися кармазином. Шия, гей лебідь, визирала з-під білої сукні і відкривала за прозірчастою тканиною високі груди, наче різьблені з піни та алебастру. Круглість
