се, немовби велети зі страшним виглядом. В шоломах, зі щитами, мечами.
Ніби з-за гори вилізали. Напереді більші. А за більшими менші і такі маленькі, що їх і доглянути годі було. Лишень маса сіра посувалась напереді, вгору.
Ціле військо пнялось на шпиль гори.
З дивним поспіхом гнали, переганялись. Зі всіх сторін підіймались і дерлись вище і вище. Буцім на один знак станули всі разом і почали радити раду. Хвиля поважна. Хвиля супокою. А далі знов той самий поспіх.
Котрі дістались на гору, підносили драбини й стовпи, а на них ставляли другі. А стовпи й драбини були удвоє такі, як найбільші з них.
Тим часом ставало ясніш. Небо залилось золотистою зорею й з усміхом глянуло на світ, що тремтів в послідних обіймах холодної ночі.
Я глянув довкола. Скрізь угорі таке саме життя. Тисячі військ метушилось, тисячі рук підіймалось і опускалось. Одні спускали на землю стовпи й прив’язували до них мідяними ланцюгами драбини, а на драбині другі і так далі аж вгору, куди око не догляне.
А ті найменші, що бігали, як комашки, то вгору, то вдолину, розмотували посторонки й крутили мотузи й прив’язували одні кінці до стовпів, а другі відкидали далеко перед себе.
Інші працювали при величезних машинах. Густі стовпи пари садили вгору і залягали цілу просторонь, осяяну першими відблисками соняшного проміння.
Вся робота йшла в напрямі сонця.
Тоді я зрозумів.
Се був герць двох сил.
Ніч і день боролися.
Кілька разів здригнулось повітря, кілька разів подув вітер долиною, кілька разів заворушилась ціла юрба велетів по горах і стало ясно…
Але сонце ще боролось.
Що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад і за кожним разом, коли силкувалась лишитись вгорі, прибиралась на інші кольори. Неначе з напруження мінилась.
Решту сил видобували велети, щоб побідити світло.
А воно спокійно, величаво, свідоме сили й могучості, розвивалось на цілий світ. Вже було певне побіди.
Втім знова сховалась золота куля. А коли вискочила, була обмотана всілякого роду мотузами і ланцюгами.
Отже побідили…
Затріщало, загомоніло, заревло. Гук пішов, немовби гори валились.
Нема вже виходу для сонця.
Страшна боротьба велась на далекім небі.
Всі фарби перемінювались і переливались і відновлялись. Один поперед других спішились вояки, щоб помститись за кривду.
Рішаюча хвиля.
Ще один раз вгору.
Ще один раз придавити.
І кінець боротьбі.
Побіда дня, світла, правди!
Як дикі птиці розлетілись мраки по горах, дебрях і лісах. Поховались і сліду не лишили по собі ніякого.
А сонце, чисте, як кришталь, стояло вгорі і сміялось з тих безрадних велетів. Сміялось і несло радість на долини. Будилась земля і дрижала тисячами
