ніжні цвіти України поминають сльозами насильну смерть своєї неньки. Душогубець, їх ворог, скошує ці повні сліз чарочки собі на напиток.
Його не лякає плач цвітів!..
МОРЕ
Я бачив море.
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве. На його безкрайому дзеркалі хвилювали могутні хвилі. Ті сердиті смертоносні хвилі чогось-то подобріли. Привітні й ласкаві вони були. Не піднімалися високо, не клекотіли, не розбурхувалися.
Вони тільки шуміли з повагом.
Дивний їх той шум!
Станеш йому прислухуватись, то й почуєш в ньому пісню-жалібницю; почуєш, як розмовляють многострадальні лицарі в могилах, як грає тужну пісню кобзар, як кигиче чайка.
І розстелиться перед тобою безмежна країна із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами, – й важко тобі стане.
І ти до великого моря докинеш ще одну краплю, ще одну сльозу…
Хвилями плили відважні моряки і співали пісню, що переймили її від хвиль. Да тільки ж їх пісня огненна, боєва, жива, не мертвецька…
Я бачив море…
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве…
ОБНОВА
Як тільки весна сказала «добридень» сонній природі, так сейчас ворухнулась всяка животина до нового, вольного життя.
Безлисті дерева убираються в пахучі зелені шати та й свобідно з вітром розмовляють – нові думки укладають.
Заморожені корінці ростин відживають, цвітом понад землю виринають й медовими пахощами до вольного життя підбадьорюють.
Заковані ледяними кайданами ручаї скидають свої окови і журчать веселу пісню свободи-волі.
З їх співом лучиться і щебіт вольних пташин, і розговір обновлених ростин в одну чудову живучу мелодію, що нею упивається на синьому безмежному небі благодатна дуга-веселиця.
Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь-Україну своїм благодатним привітом «добридень»?
Коли розкуєш її кайдани, обновиш волю?..
ҐЕРДАН
Вона нанизувала ґердан! Дрібнесенькі, як мак, криштальні насилювала на шовкові ниточки… Звільна, спокійно, рівно насилювала різнобарвні самоцвіти…
Вона нанизала його до краю.
Тепер мерехтить він на її русальній русі косі… той ґердан…
Дуга, що красніє на тлі рясних сліз, оживля так пухкі, блакитні основи.
Скільки ж то алмазних криштальців у ньому іскриться! Той зорею зоріє – цвітом надії процвіта, той огнем жаріє – прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основі рожевого тла – могильним жалем-розпукою він зір ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить – він долі-волі добува, – а той… той останній там на краю проміння ідеї розлива…
Дивлюсь на його… на той ґердан; дивлюсь та й бачу… кого?.. його чарівну основу – її… живучий Ґердан!..
Дивлюсь… завмерле серце ожива, рій думок надлітає… і я собі берусь нанизувати ґердан!..
ОСІНЬ
