промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.
Упав цвіт другий і лист, що другий схилився.
Четвертий голос:
– Рукою моєю махну – всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву – рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну – та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синіх моря д’нам припливає.
Цвіт рожі вітер займив у море і лист д’морю похилився.
П’ятий голос:
– Є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою срібного шовку спливає. Там підеш зо мною, там, на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.
А вже цвіт поплив і лист ще дужче на воду схилився.
Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островів з архіпеляґу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.
І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ
Ользі присвячую
І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечір. Місяць на небі розгаряється, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймитська жалібно стогне з ясел до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають.
І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечеряють. Мама дає порядок на столі, ложки тарахкотять, громада споживає мамину страву.
Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе…
І чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не тріснеш.
ЧАРІВНИК
Хто мене гріє, хто мене ще любить?
Дайте горячі долоні!
Дайте огню з серця!
Повалений, вбитий страхом як півумерлий, що му ноги гріють. Трясуся, ой, незнаними горянками.
Дрожу перед острими, морозними стрілами пропасниці, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!
Ти, стрільче з-поза хмар!
Я ражений тобою.
Ти насмішливе око, що глядиш на мене з темности.
Отак лежу я, перегинаюся і перевиваюся стражучий всіма вічними муками, поцілений тобою, строгий стрільче, ти, незнаний – боже… Поціль глибше!
Ще раз поціль!
Пробий, зломи то серце.
До чого та мука стрілами тупозубими?
Чому глядиш знов,
ненасичений люцкою мукою,
злобними очима, божими блискавками?
Вбити не хочеш, лиш муки й муки?
Нащо – мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?
Га, га!
Євген МАНДИЧЕВСЬКИЙ
1873, с. Зарваниця, на Тернопільщині – 1937, м. Кам’янка-Бузька,
