любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком.
Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася й повела оком на далекі долини.
Такий світ показав Сатана Христові, коли підманював на спокусу.
Дівчина не приймила рамена товариша, він облишився, невидима сила спинювала його на боці. Цього досі не бувало ніколи, він не міг зібрати думок і не знав, що з ним діється. Як би морока в сні прилягла його і забрала всю силу.
Вийшли на гору.
Дівчина лягла горілиць і підобрала руки під голову, він сів в ногах, як винуватець.
Вона дивилася в небо й тонула в синіх глибинах.
Там студено, бо нема гріха, ясно й тихо, бо Бог там пробуває і так любить. Не видко його оком, але видко душею в тій страшній ясній вічності.
Забула про себе, про все, остала лиш душа і бажала вічного щастя…
II
– Час нам вертати в долину, – озвався несміливий голос.
Дівчина вернулася з незнаної, ясної дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозі, дивилася з гірким насміхом на нього і на весь світ в долині.
Чим більше вниз, тим гірше пекло. Людські серця, як квітки, – чим нижче цвітуть, тим більше їх топчуть.
Ще ніколи не вглянула так глибоко в нищоту, як тепер на сій горі між небом і землею. Не мала слова, не було образу для неї, лиш грізна мова мовчанки розпирала груди.
Хлопець дивився в світ перед собою, але нічого не міг видіти. Лиш поволі будилася в нім звичайна злість, що він не може зрозуміти цієї дивної дівчини. І коби ця химера скоро минула, то він не забуде їй цього – там, на долині.
III
Дівчина піднялася й сказала:
– Так, треба йти.
По хвилі всміхнулася й сказала знов:
– А знаєш що?
Він втішився цією зміною і чекав на несподіванку.
– Іди ти сим боком в долину, я помчу тим, відтак кликнеш, як обізвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обізвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!
– Добре! – кликнув і пустився в долину.
Дівчина скрилася за виступом скелі й гляділа вниз.
Хитала в задумі головою, усміх виринув знов на личко і прийшла гадка:
– Якби він любив мене, то відчув би, що я тут лишилася…
Через час учула далекий гомін, потому слабший, і стало знов тихо.
Сиділа на скелі, самота і ніч обгортали її поволі.
ДИТЯЧА ГРУДЬ У СКРИПЦІ
Музика строїв скрипку, в ній будився тихий плач дитини.
Дітвак сидів на постелі, жалі скрипки обіймалися з шумом лісу, з зойком вітру серед ночі та з маминою думкою.
В хаті пиятика, співи і танець.
Чупринаті голови, зіпрілі лиця й широкі зрібні рукави замелькали перед очима дітвака, зіллялися зі співом і тупотом в одно велике колесо, воно крутилося, як у сні, а над тим дивом верховодила скрипка.
Мати сперла голову на руку й всміхалася,
