ім’я Отця і Сина і Духа Святого! – хрестилася Оксана і припала до Катрі.
Рясний дощ сипнув по шибах малого вікна, в сусідстві десь завили пси.
Лампа блимала, а обидві жінки, притулені до себе, тремтіли і хрестилися.
Минула страшна третя ніч, минув день – Іван не виходив із вітальні. Оксана ходила з Катрею під двері, кликали, стукали до дверей, ніхто не обзивався… Ходили попід вікна – вікна були заслонені.
Під ніч находив на них іще більший страх, не зажмуривши ока просиділи у вічній тривозі. На третій день під вечір знов пішли обидві під двері і кликали, кричали, а далі стали з усієї сили стукати.
– Чого там? – озвався глухий, грубий голос. – Ідіть від мене!
Страшний був голос. Поглянули німо на себе і відійшли тихо.
Прийшла ніч, вибила північ. Півні піяли, а з вітальні ударив гомін. Заскварчав ключ, скрипнули двері, в ательє блиснуло світло – у ньому стояв Іван, як демон пустелі.
Страшний був, блідий, наче роки пережив за три дні – посивів, як голуб.
Підняв шталюґу і став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кілька обрисів кинув кистю – займався, як огонь, його рум’янці спалахнули ще більше, – а очі ще більше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.
З-під кисті виходила жіноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далі обриси тіла. Щось трусило його рукою, обличчя пашіло не радістю, а якимсь незвичайним духом, в якому була і найвища втіха і найбільше терпіння. Малював, і з привички кинув оком на стіну, де був колись образ.
Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тінь.
– Хто ти?! – крикнув.
– Я прийшла до тебе, малюй мене!
З тіні злетіла чорна обслона, і з портрету виринула біла висока постать, обкинена прозорою тканню, тільки з прислоненим обличчям.
– Відслони лице, хто ти?
– Як змалюєш тіло, відслоню. Малюй!
І він став малювати якби примушений дикою силою, – постать росла йому під руками, ясніла, блистіла, дихала життям. Страх його перемінився в страшну радість, доходив до шалу, руки тремтіли, не тямив себе…
Не стямився, а вже тінь відслонила закрите обличчя – став його малювати.
З його білого замлілого лиця виглянула туга за утраченим щастям, зморшки на яснім чолі розгладилися. З чорних великих очей блиснула незаспокоєна жадоба пізнання…
Кінчив свій великий твір. Коли гляне – очі! великі чорні очі?! що це? як?! Чорний волос?!.
Кинув оком на тінь – перед ним стояла – мертва жінка!
Усміхнулася до нього невимовною приманою і щезла – тільки глухий вітер знявся від неї стовпом дивного шуму…
А у стіни наче хто кинув дикий страшний регіт. Той регіт ударив його в лице – він подався взад, завадив головою за постамент, – фіґурка Бакха захиталась, впала йому на голову і смертним ударом у живчик прибила його до землі…
Неоцінений його образ, як безсмертний твір мистецтва продали на виставі за сотню тисяч і поставили
