кабінеті поліцай шурхотить паперами. Ось він зачиняє щільно віконниці, виходить звідти, стає в дверях і прислухається до розмови.
А розмова така, що мене починає тіпати нервова пропасниця: якісь поради, щоб усе закінчити в тому ж напрямку та й по всьому, потім вагання, нарешті голос товариша бере перевагу і робиться постанова – виконати все, як було ухвалено.
Тепер я ясно бачу, що у всіх єдина мета – зробити мені щось лихе; що й поліцай і поняті – це лиш кумедія, щоб краще виконати своє злочинство.
Із вікон у двір іде матовий світ і розливається по кімнаті, лампа тускне, огонь стає червоним.
Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.
І щоб не подати вигляду, що вже все розумію, роблю наївні запитання і зненацька зустрічаю погляд товариша. В його очах засвітилась така ненависть до мене і разом такий глум над моїм становищем, що я зовсім уже зрозумів, що прийшов мій кінець і ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити ґвалту.
Коли я ще раз оглянув кімнату, побачив ще більше: двоє сидить біля столу, один із них загороджує мені двері в спальню, другий – вікна у двір; поліцай чатує кабінет, що виходить на вулицю вікнами, а четвертий на канапці стереже парадний вихід.
Очевидячки так умовились заздалегідь.
Піймався я, як пташка в сільце. І почутив сам до себе повну зневагу й презирство. Нема змоги нікуди утекти. Двері в коридорчику, що виходять у садок, уже заколочені на зиму, і тільки через нього можна попасти у спальню, там зачинитись.
Глянув ще раз по кімнаті, як уловлений звір, і постеріг: вони вже розуміють, що я все знаю і що шукаю порятунку.
Тепер може скінчитися тільки одним: хвилина, один мій рух – і всі кинуться на мене. Смерть перед очима.
Що ж може бути інше, коли товариш одверто привів до вас банду розбійників?
На диво нервова дригота моя минула, я спокійний, напружую розум, як би спастися?
Просто мене через кімнату в коридорі висить моє пальто, а в ньому револьвер… О, прокляття!
Тихо в покоях, ніхто вже й слова не мовить, тільки чую, як серце моє об груди стукає.
Усі напружені до краю. Один мій порух і зчиниться злочинство…
Але вони чогось ждуть. Дивляться на мене гостро, злісно і ждуть. Чого ждуть?
По хаті розходиться пах керосина. Звідки йде, не можу розібрати, тільки сморід од нього все сильнішій.
Враз щось бухнуло, і кімната освітилася…
Як блискавка крутнувся я назад та в маленький коридорчик, щоб звідти через другі двері сховатися в спальню. Пропало все! Двері були замкнені.
Тут наскочив на мене, як тигр, товариш, за ним чорномазий.
У коридорчику почалася боротьба. Вони притисли мене до стінки, самі тягли до дверей у спальню. Затулили рот і держали так міцно, що я не міг ані скрикнути, ні поворухнутися.
На поміч прибіг ще й поліцай. У руках у нього бичівка, щоб нею мене зв’язати. Двоє мене пхають до дверей, я опираюсь щосили.
