мати – або вб’є, знищить мене. Але я – не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди – брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві. Світ – це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею».
Можна без натяжки припустити, що поезія (не перші екзерсиси в середніх класах, а вже справжня, вистраждана) зазвучить у Василевій душі як інобуття музики, через неможливість повноцінно присвятити їй себе. Як у Лесі Українки – тільки там на заваді стояла її хвороба, а тут – матеріальний стан родини. «Як я шкодував, що через бідність моїх батьків не можна просити їх, аби купили мені скрипку чи фортепіано. Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!» Літні «підпрацьовки» на залізниці стануть для нього звичайною формою канікулярного «відпочинку» в старших класах: додати до батьківських 600—700 старих карбованців 400—500 своїх було суттєвою допомогою. Втім, надалі трапиться і каліцтво, як у Лесі, – втрачена в армії фаланга пальця, після чого вже мало хто з друзів бачитиме його з гітарою.
Буде ще один чинник, який розбудить для юнака поетичне слово (хоч слово «поезія» він не любитиме й уникатиме його все життя – особливо стосовно власних віршів). «…був 9 клас, і мені подобалася дуже одна дівчинка. І здавалося тоді, що це живий янгол. І я радів, що бачу янгола поруч себе – і хотів бути схожий до нього». Про те, щоб освідчитися в своїх почуттях, не виникало й думок (вона, напевне, була ще й старша за нього, як усі однокласники). Виникало лише палке бажання стати гідним цього янгола – «тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став більше читати». Саме тоді до ньо-го в руки потрапить поема Івана Франка «Мойсей», що стане черговим життєвим потрясінням – з її настирним рефреном «вмирати на шляху», на порозі до обіцяного Краю, до якого не вступиш, але простуватимеш усе життя, не озираючись на жирні м’ясні казани в землі Міцраїм, домі неволі, простуватимеш, навіть не зрозумілий, відкинутий і знехтуваний власним народом, боротьбі за волю якого (внутрішню, духовну насамперед) присвятив усе своє життя. «Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм – прекрасна».
На такому ґрунті визрілі почуття починають звучати власними віршами. Одразу українськими.
В 1954 році шістнадцятирічний Василь закінчує школу зі срібною медаллю. Йшов на золоту, але в облвно не затвердили. За іронією долі – саме через випускний твір з літератури: комісія прискіпливо поставилась до його почерку і в одному місці наче побачила «а» замість «о». Класна керівниця вирішила не сперечатись: срібна медаль врешті-решт теж давала можливість
