що з ним буде».
Та коли я заплатив за десяте курча, що він задушив; і коли всточотирнадцяте за в’язи витяг його, розлюченого як чортеня, із собачої бійки; і коли якась розгнівана жінка принесла мені на огляд загризеного кота й назвала мене душогубом; і коли один чоловік з нашої вулиці подав на мене в суд за те, що я держу злого пса, через якого він одного зимового вечора дві години просидів у власній повіточці, боячись носа поткнути надвір; і коли я дізнався, що наш садівник без мого відома виграв на ньому тридцять шилінгів, закладаючись, чий фокстер’єр за годину загризе більше пацюків, – тоді я почав думати, що йому, може, все-таки дозволять пожити на грішній землі трохи довше.
Тинятись біля якоїсь стайні, зібрати зграю найбільших шибайголів собачої породи, які тільки знайдуться в місті, й повести їх по найбрудніших завулках на бій з іншими собачими шибайголовами – ось що Монтморенсі вважає справжнім життям. Тому, як я вже відзначив, він з превеликою радістю сприйняв пропозицію ночувати в готелях, заїздах і корчмах.
Коли ми таким чином знайшли прийнятне для всіх чотирьох розв’язання проблеми ночівлі, нам лишилося тільки вирішити, що брати в дорогу. Про це ми й почали говорити, коли Гарріс раптом сказав, що з нього вже досить дебатів на сьогоднішній вечір, і запропонував сходити перехилити по одній – він, мовляв, знайшов тут неподалік за рогом, через майдан, таке місце, де є справді путяще ірландське віскі.
Джордж відказав, що і йому хочеться чогось випити (я не пам’ятаю такого випадку, щоб йому цього не хотілось). Та й я теж відчував, що крапелька підігрітого віскі зі скибочкою лимона буде корисна для моєї печінки; отож, за спільною згодою, обговорення планів відклали на завтрашній вечір, і учасники зборів, понадягавши капелюхи, вийшли надвір.
Chapter Three
Arrangements settled – Harris’s method of doing work – How the elderly family-man puts up a picture – George makes a sensible remark – Delights of early morning bathing – Provisions for getting upset.
So, on the following evening, we again assembled, to discuss and arrange our plans. Harris said:
“Now, the first thing to settle is what to take with us. Now, you get a bit of paper and write down, J., and you get the grocery catalogue, George, and somebody give me a bit of pencil, and then I’ll make out a list.”
That’s Harris all over – so ready to take the burden of everything himself, and put it on the backs of other people.
He always reminds me of my poor Uncle Podger. You never saw such a commotion up and down a house, in all your life, as when my Uncle Podger undertook to do a job. A picture would have come home from the framemaker’s, and be standing in the dining-room, waiting to be put up; and Aunt Podger would ask what was to be done with it, and Uncle Podger would say:
“Oh, you leave that to me. Don’t you, any of you, worry yourselves about that. I’ll do all that.”
And then he would take off his coat, and begin. He would send the girl out for sixpen’orth of nails and then one of the boys after her to tell her what size to get; and, from that, he would gradually work down, and start the whole house.
“Now you go and get me my hammer, Will,” he would shout; “and you bring me the rule, Tom; and I shall want the step-ladder, and I had better have a kitchen-chair, too; and, Jim! you run round to Mr. Goggles, and tell him, ‘Pa’s kind regards, and hopes his leg’s better; and will he lend him his spirit-level?’ And don’t you go, Maria, because I shall want somebody to hold me the light; and when the girl comes back, she must go out again for a bit of picture-cord: and Tom! – where’s Tom? – Tom, you come here; I shall want you to hand me up the picture.”
And then he would lift up the picture, and drop it, and it would come out of the frame, and he would try to save the glass, and cut himself; and then he would spring round the room, looking for his handkerchief. He could not find his handkerchief, because it was in the pocket of the coat he had taken off, and he did not know where he had put the coat, and all the house had to leave off looking for his tools, and start looking for his coat; while he would dance round and hinder them.
“Doesn’t anybody in the whole house know where my coat is? I never came across such a set in all my life – upon my word I didn’t. Six of you! – and you can’t find a coat that I put down not five minutes ago! Well, of all the —”
Then he’d get up, and find that he had been sitting on it, and would call out:
“Oh, you can give it up! I’ve found it myself now. Might just as well ask the cat to find anything as expect you people to find it.”
And, when half-an-hour had been spent in tying up his
