що він уже кілька тижнів не їв нічого, крім вареного м’яса, а часом – що він уже кілька років живе на самих полуницях із вершками.
Та м’ясові і полуницям з вершками теж, видно, було не солодко, бо вони просились на волю.
О шостій прийшли й сказали, що вечеря готова. Це повідомлення мій знайомий сприйняв без великого захвату, проте подумав, що треба ж відробити частину тих двох фунтів і п’яти шилінгів, і, держачись за линви та інші речі, спустився до їдальні. Унизу його зустрів приємний аромат цибулі й гарячої шинки, змішаний з пахощами смаженої риби й зелені. Підійшов, улесливо всміхаючись, стюард і спитав:
– Чого вам принести, сер?
– Краще винесіть… мене звідси, – насилу відповів мій знайомий.
Його підхопили, хутенько винесли нагору й зоставили біля завітряного борту.
Наступні чотири дні він жив скромно й безгрішно, живлячись самими сухариками та содовою водою; однак у суботу, набравшися зухвальства, зважився випити слабенького чаю із грінками, а в понеділок уже поглинав курячий бульйон. У вівторок він зійшов на берег і довго стояв на пристані, із жалем в очах дивлячись услід пароплавові.
– Бач, поплив, – нарікав він. – І моя їжа на ньому зосталась. На два фунти їжі! Заплатити заплатив, а з’їсти не з’їв…
Він запевняв, що надолужив би своє, якби йому ще хоч один день.
Ось чому я так рішуче виступив проти морської подорожі. Я пояснив, що боюся не за себе. Мені море ніколи не вадило. Але я боявся за Джорджа. Джордж відказав, що з ним було б усе гаразд, йому навіть подобається морське плавання, але нам із Гаррісом він не радить і думати про щось таке, бо певен, що ми обидва на морі слабуватимемо. А Гарріс заявив, що для нього завжди було таємницею, як це люди примудряються хворіти на морську хворобу, – він навіть гадає, що вони роблять це навмисне, аби похизуватись. Він, мовляв, і сам не раз хотів спробувати, але так і не зумів.
Потім він почав розповідати нам, як йому траплялося пливти через Ла-Манш у таку бурю, що пасажирів доводилось прив’язувати до койок, і на всьому пароплаві тільки двох – його та капітана – не брала морська хвороба. Інколи той другий був не капітан, а помічник, але, як правило, здоровими лишалися двоє: Гарріс і ще хто-небудь. А як не двоє, то самий Гарріс.
Цікава річ: нікого ніколи не бере морська хвороба… на суходолі. У морі бачиш скільки завгодно хворих на неї – повні пароплави, але на суходолі я ще не зустрічав людини, яка б знала, що це таке – морська хвороба. Де ховаються, зійшовши на берег, ті тисячі змучених нею пасажирів, що кишать на кожному судні, – це для мене загадка.
Правда, якщо більшість людей такі, як той чоловік, що його я якось бачив на одному ярмутському пароплаві, то цю уявну загадку розгадати неважко. Пригадую, ми тільки-но відпливли від Саутендського молу, а він уже вистромлявся у відчинений ілюмінатор у дуже небезпечній позі. Я підійшов і спробував урятувати його. Поторсав за плече й сказав:
– Слухайте, відійдіть-но, а то за бортом опинитесь.
