сформувалися громадські звичаї. І якщо ніхто не порушував цих законів, життя у громаді було тихим, мирним і спокійним.
Традиції сільської територіальної громади виникли в Україні з приходом сюди феодальних відносин. І трималися дуже й дуже довго – аж до початку ХХ століття, хоча, звісно, не повною мірою.
Громада була самоврядним колективом. Його очолював отаман, якого обирали всім селом. Пізніше замість отамана була введена посада війта. Усі важливі питання обговорювалися на громадському сході. Його ще називали віче, або копа. Це була така собі рада старійшин, адже кожну сім’ю представляв голова родини, найстарший чоловік (або голова дворища). Молоді та жінкам вхід на такі збори був заборонений. Зрідка допускалися на схід і отримували право голосу вдови, які самостійно вели господарство. Почесне місце на «копі» належало старійшинам села, найповажнішим чоловікам. До їхньої думки завжди дослухалися.
Члени громадського сходу збиралися на майданчику біля церкви або корчми, а з приходом холодів ховалися від морозів у спеціальну громадську або найняту для цього хату, а то й в корчму. На порядку денному завжди було чимало важливих питань: тут вирішували, коли орати у цьому році, як розподілити землю, кому допомагати вдовам, як покращити стосунки з поміщиком і захистити свої права. Крім того, на громадському сході розбирали всілякі конфлікти між селянами – не тільки земельні, а й майнові, інколи родинні та інші. Дуже часто рішення сходу записували у спеціальну книгу. Ці рішення, як правило, оскарженню не підлягали.
Приймаючи те чи інше рішення, громада спиралася не лише на урядові законодавчі акти, а й на так зване звичаєве право та общинну, вироблену століттями мораль, що ґрунтувалася на звичаях предків.
Звичаєве право передусім стосувалося землі. Це було дуже актуальним, адже тривалий час, коли існувала колективна власність на землю, члени громади мали спільні (громадські) землеволодіння.
Споконвіку для українського народу мірилом заслуг була праця: хто скільки вклав у землю, той відповідно мав і отримати. На цьому ґрунтувався і звичай першого займання вільних земель і отримання на них власності. Хто перший вклав у неї свою працю, той міг і займати певну територію. Цей звичай, ніде не прописаний у правових актах, називався «займанщиною».
До звичаєвого права належав і поширений у деяких районах України земельний переділ, що мав забезпечити справедливий розподіл землі. Цей переділ відбувався в межах громадського сходу. Усю громадську землю ділили на шматочки, а потім відбувалося жеребкування. Це завчасно обговорювалося, важливими показниками були кількість осіб у селянському дворі (або родині), а також заслуги господаря, його праця та поведінка всіх членів родини. Керуючись звичаєвим правом, вирішували і земельні та інші власницькі суперечки, визначали, кому і що має переходити у спадок.
Інколи під час громадського сходу влаштовували народний копний суд. Він також відбувався
