полягала в наданні безкоштовної допомоги односельцям за пригощання (господар пригощав усіх, хто допомагав). Толокою виконували найважчі роботи в полі – орання, сівба, жнива, – а також господарські справи – будування хати, копання криниці та інше. Бувало, що на толоки йшли лише чоловіки (так звані чоловічі толоки). Це, наприклад, відбувалося під час орання. Були й суто жіночі толоки (господині збиралися дерти пір’я, лущити кукурудзу тощо). На жнива влаштовувалися спільні толоки.
Слід зауважити, що толочани не завжди працювали заради щедрого пригощання, що влаштовував їм господар. Траплялося й так, що той не міг нічого їм запропонувати, а допомогти все одно було потрібно. Тож існував і інший різновид толок, який селяни часто називали «поміч». Поміч – це «вдовин плуг», допомога сиротам, хворим, постраждалим від стихії (наприклад, повені чи пожежі). «Працювати за спасибі» – цей вислів у такому випадку не був саркастичним. Адже спасибі, щире і відверте, варте найважчої роботи. По-іншому селяни не могли: що візьмеш з удовиці, із сиріт? Їм дати треба, а не взяти в них – так думали всі українці, за дуже рідкісними винятками. І працювати «за спасибі» не вважали принизливим, навпаки, вбачали у цьому свій обов’язок.
Працювати на толоках (за пригощання чи без нього) зазвичай не відмовлялися: ніхто ж не знає, що станеться з ним завтра, чи не буде потрібна і йому рука допомоги. У народі казали: «Без толоки, як без руки – ні хати не зробиш, ні сіно не скосиш». Хоч би яка важка робота була, толоки завжди проходили з піснями та жартами, тому на перший погляд нагадували якесь свято з певними трудовими обрядами.
Під час жнив, у спеку, важко було втамувати жагу. Коли влаштовували толоки, робили величезні «термоси» з холодною водою. Біля ниви ставили велику бочку, а в неї – ще одну, трохи меншу. Порожнє місце між стінками набивали тирсою. Навіть у спекотний день вода в такій бочці залишалася прохолодною і добре втамовувала спрагу. Тож толочани могли почуватися більш комфортно. Такі «термоси» забезпечували господарі або, якщо працювали на вдову, і самі толочани.
Інший дуже поширений вид взаємодопомоги називався супряга. Він полягав у тому, що господарі (зазвичай сусіди) на деякий час об’єднували свою худобу та сільськогосподарський реманент і спільно виконували певні роботи на землі, спочатку в одного, потім – у другого. Так, наприклад, для оранки селяни об’єднували дві-чотири пари волів (а такої кількості худоби в одному господарстві зазвичай не було), які вправно тягли важкий плуг, спочатку по одній ниві, потім – по другій. Окрім орання, до супряг вдавалися при вивезенні гною та перевезенні снопів.
На відміну від толоки, де економічний чинник часто був непомітним, у супрязі він був очевидний. Адже окрім бажання допомогти мали на оці й власні цілі. І це допомагало селянам виживати. У супрягу вступали сусіди, або родичі, чи куми.
Серед жінок були поширені роботи під назвою оденки. Господині збиралися взимку в одній хаті і робили свою роботу: шили, вишивали тощо.
