труну, покладати вінки, хреститися на поминках ледь не по двічі на місяць, не могла не паралізувати якихось визначальних центрів його – ну пробачмо ж йому! – примхливо-вразливого «я». З її, смерті, боку це було тим мерзенніше, що нагадувало елементарну розправу за допущене Артуром Пепою в ранній молодості вільнодумство. Колись, у дні котроїсь там приголомшливої весни, коли вона ще не вміла псувати шкіру жінок, Артурові майже несвідомо написалося безвідповідальне й патетичне «Ані слова про смерть. Це всього тільки форма // з вічним змістом: життя і джмелі і роса». І смерть йому цього не забула, кинувши, мов зарубку на дерево, своє за базар отвєтіш.
Таким чином, вона підсунула йому свій тридцять сьомий рік, вінцем якого стало вбивство близького товариша, відкритого до будь-яких карколомних (дослівно) авантюр газетяра-пролази, викинутого на всій швидкості з пасажирського поїзда десь між Здолбуновом і Києвом (пиятика в купе, куріння в тамбурі, випадкові попутники-спільники, політ між іскрами, карколомність). Артур Пепа майже нічого не знав щодо проваджених загиблим усіляких репортерських розслідувань, але час до часу міг здогадуватися про їхню ризиковану напругу. Тож коли через місяць-другий після того, що сталося, представник органів правопорядку заспокоїв присутню на прес-конференції громадськість з приводу того, що дане вбивство не має нічого спільного з професійною діяльністю потерпілого, перепрошую, вбитого, Артур Пепа й собі підписався під якимось крикливим листом протесту, дві третини слів у якому гнівно надувалося великими літерами. Однак що там усі ці листи чи підписані сп’яну конвенції – суттєвішим було переповнення його внутрішньої чаші. З моменту, коли ризикований приятель полетів назавжди у свою завагонну, розмазану рейками і стовпами ніч, Артур Пепа усвідомив: щось минулося безповоротно, золотих часів більше не буде, попереду загущення темряви й холоду.
Однак і ці обставини аж ніяк не можна вважати визначальними в його кризі. Усе це були швидше наслідки: млявість письма найчастіше свідчить про почуттєве спустошення, а смерть обов’язково вдирається туди, де не вистачає любові. Тож ніхто, крім самого Артура Пепи, не міг знати, що все це з ним відбувається саме через втрату любові. Або – якщо останнє сполучення слів здається надто голосним – через дедалі відчутніше збайдужіння до колись коханої жінки. Або – і цього Пепа боявся найбільше – через втрачену здатність до любові взагалі. Так, це було передусім поступове згасання його сексуальності, хоч іноді принагідно зауважене миготіння всіляких вуличних стегон і сідниць ще могло розворушити в ньому колишнього сперматозавра. Того самого, котрий цілком ще недавно, за куди кращих часів, напритягавшись досхочу в цілоденному вільному плаванні електризуючих поглядів, помахів, опіків, надихавшись весною, вином, парфумами та секретами секрецій, міг тієї ж ночі так щедро все це віддати, що Рома Воронич, його жінка і найкраща з коханок, майже непритомніла.
Вона
