статися (ось із такої уявної дитячої легковажності мало-помалу, бо ж дороги не такі вже й довжелезні, виростає ця боязкість і мертвоока серйозність), і принаймні на Старомєському Ринґу я ще дуже сумнівався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тільки вдома, заговорити з учителем, адже він – персона всесвітньо важлива. Ймовірно, я навіть і говорив щось у цьому дусі, і тоді кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькі невблаганні губи, відповідала, що я можу і не вірити, але вона скаже. Неподалік від виходу на Фляйшмарктґассе – для мене це донині містечко історично знаменне (в якому районі ти жила в дитинстві?) – жах перед загрозою переважував. Школа і без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що більше я просив, то важливішим здавалося мені моє прохання і то страшнішою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далі, я погрожував їй батьківською відплатою, вона сміялася, тут вона була всесильна, я хапався за двері крамниць, за будинкові роги, не хотів іти далі, поки вона мене не пробачить, за спідницю тягнув її назад (їй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що і це розповість учителю, ми вже спізнювалися, годинник на церкві Якова бив восьму, лунав шкільний дзвоник, інші діти припускалися бігти, а запізнення я завжди боявся панічно, ми теж побігли, а в голові стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нічого не говорила, ніколи, але можливість у неї була завжди, до того ж наче дедалі більша (вчора я не сказала, а ось сьогодні скажу неодмінно), і від цієї можливості вона не відмовлялася. Іноді – тільки подумай, Мілено, – від люті на мене вона тупала ногами по бруківці, і, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мілено, що за дурниці і до якої ж міри я належу тобі разом з усіма кухарками, і погрозами, і всією цією немислимою курявою, що її здійняли 38 років і що осідає в легенях.
Але я зовсім не хотів цього говорити або хотів, тільки по-іншому, вже пізно, доведеться закінчувати і лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дізнатися, як я жив раніше, я пришлю тобі з Праги величезного листа, якого десь півроку тому написав батькові, але так і не віддав.
А на твій лист я відповім завтра або, якщо ввечері вже буде пізно, післязавтра. Я затримаюсь тут ще на кілька днів, адже вирішив не їздити до батьків у Франценсбад,[38] утім, те, що я просто залишаюся лежати на балконі, взагалі-то рішенням не назвеш.
Ще раз дякую тобі за лист.
Ф.
(Меран, 23 червня 1920 р.)
Важко говорити правду, бо хоч вона і одна, але жива, і тому у неї, як у всього живого, мінливе обличчя («krásná vůbec nikdy, vážně ne, snad někdy hezká»[39]). Якщо б я відповідав тобі в ніч із понеділка на вівторок, це було б жахливо, я лежав у ліжку як під тортурами, цілу ніч я відповідав тобі, скаржився тобі, придумував, як тебе відлякати від себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твій лист прийшов пізно
Франтишкові-Лазне – курортне місто у Чехії, в Рудних горах, на території Карловарського краю.
Узагалі негарна, аж ніяк, либонь, іноді приваблива (
