шановного приват-доцента, стулити рота, звертаючись до нього на «ви». А до мене ви звернулися на ім’я й по батькові. Хоч літами ми не такі й різні. Я годжуся вам у старші брати.
– А-а, – протяг Мирон. – Хіба що… Куприку, вас справді це тішить?
– Мене тішить, що ми лишилися людьми. Навіть там, де з людей вичавлюють усе людське.
– Вам захотілося патетики, Куприку? – байдуже запитав Артем. – Чи ви вже готуєте останнє слово, передсмертну промову? Думаєте, вам хтось дасть на це час?
– Панове, ви б пошукали іншої теми, ніж обговорювати власну смерть, – зауважив Свириденко. – Повірте, такі розмови ні на що не надихають.
– А на що ви хочете надихнутися, Романе Івановичу? – Мирон трохи подався вперед. – Ви ще маєте ілюзії?
– Я не маю ніяких ілюзій, юначе, – повчально промовив інженер. – Ви їх теж не маєте. Будете сперечатися?
– Не хочу я з вами сперечатися!
– Проте ви пожвавішали. Ожили. А це дає певну надію.
– Надію? На що?
– Мироне Станіславовичу, нікого з нас не випустять звідси. Але ті, хто нас сюди посадив і вправляється у власних збоченнях, хочуть чути від нас лише передсмертні крики. І я повідаю вам страшну таємницю: права на останній зойк за життя нам ніхто не забере. Та ми ще живі, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалічили істоти в людській подобі, а так, ніби ми просто хворі.
– Хворі? – здивувався Мирон.
– Так. Тяжко, невиліковно хворі. Коли на моїх очах від сухот помирав єдиний син, ми з дружиною день і ніч вартували по черзі коло ліжка. Я відмовився від професійних доглядачок. Дитина в такі часи має право бачити поруч себе батьків. І наш хлопчик усміхався, товариство.
– Усміхався?
– Авжеж. Немов завтра зможе встати й побігти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пізніша: квітень. Дуже добре це запам’ятав, бо все розквітало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з’являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до літа. То була остання весна в житті нашого сина – у такому недовгому, товариство, житті. Він помер щасливий. Він не дожив до цього всього, що ми переживаємо. Він пішов навесні чотирнадцятого року, тоді ще навіть не почалася війна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося світлим. На губах вигравала усмішка. Він так і пішов з усмішкою, наш син.
Свириденко замовк. У камері зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:
– Мені шкода, Романе Івановичу.
– Дякую. Мені теж. Але був би ще більший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катівнях. Не знаючи, що чекає на нього та на мою дружину від влади переможного пролетаріату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слід брати приклад з мого покійного сина.
– Усміхатися перед смертю?
– Чекати на неї спокійно.
– Ви фаталіст?
– Зовсім ні. Просто за стінами цієї установи ані в мене, ані в кого з
