поета починався час повернення з уявного екзотичного Лангедока в цілком реальну Романівку. Самітництво й ескапізм змінювалися відчуттям активнішої, ніж досі, присутності в суспільному житті…
Але критика вульгарно-соціологічного кшталту все ж зробила свою справу: в середині 1920-х «неокласиків» (а отже й М. Рильського) почали шельмувати й у партійних документах. Партія не тільки не знімала з порядку денного гасло класової боротьби, а навіть постійно нагадувала про його актуальність. «Як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті», – зазначалося у резолюції ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року[8]. В умовах «пролетарської диктатури» літературі відводилася, по суті, ідеологічна, агітпропівська роль. Партія, надавши сама собі право «керувати літературою», прагнула «структурувати» літературне середовище за соціально-класовим критерієм: ось письменники пролетарські (їм «бронювалося» право на гегемонію!), ось селянські, ось «попутники»… Обов’язок «виховувати» письменників покладався на «марксистську (комуністичну) критику»…
Київські «неокласики» з їхнім стійким інтересом до культурної традиції античної та пізніших епох за таких обставин швидко потрапили під підозру. Про це свідчила, зокрема, резолюція пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» (2–6 червня 1926 р). 10-й пункт цієї резолюції стосувався саме М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича: «Тепер серед українських літературних угруповань типу неокласиків та в колах вищої інтелігенції ми помічаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб ростущої української буржуазії. Характерним для цих кіл є прагнення спрямувати економіку (! – В. П.) України шляхом капіталістичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною (! – В. П.) Європою, протиставляти інтереси України інтересам інших радянських республік»[9].
Нищівний присуд!
Далі в документі згадано й гасло М. Хвильового «Геть від Москви!» та його ж заклик орієнтуватися на Європу; «відродження нації» оголошено «буржуазною реставрацією»; взорування на Європу (звісно ж, «капіталістичну») – намаганням «української дрібної буржуазії… відмежуватися від цитаделі міжнародної революції – столиці СРСР – Москви»…
Ось так: виявляється, за всією цією гучною риторикою ховався банальний страх більшовицької Росії втратити Україну!
«Неокласиків», отже, прив’язали до підступної «української дрібної буржуазії» (інерція такої, украй вульгарної, оцінки творчості невеликого гуртка київських літераторів даватиметься взнаки аж до кінця 1980-х!). 25 серпня 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про стан преси на Україні» суворо нагадувало редакції журналу «Червоний шлях»: «прихильний курс /…/ на стару формацію «європеїзованої» (суто-буржуазної) української інтелігенції (неокласики тощо)» – річ неприпустима. Такий самий закид зроблено й редакції журналу «Вапліте»
Культурне будівництво в Українській РСР. – Т. 1. – К., 1959. – С. 92.
Культурне будівництво в Українській РСР. – С. 16.
