Максим Рильський. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Максим Рильський - Отсутствует страница 5

Максим Рильський - Отсутствует Митці на прицілі

Скачать книгу

інтернованих українських вояків (Польща) він писав в одній із статей, що «Рильський – поет європейського масштабу»[12]. А кількома місяцями раніше, в січні 1923 р., із-під пера Євгена Маланюка з’явився захоплений вірш, присвячений авторові збірки «Синя далечінь»:

      Ще молитесь, далекий брате,

      Серед Звенигородських піль.

      Ще не стомились карбувати

      В коштовних ямбах вічний біль.

      Краси веселий кондотьєре,

      Несете хрест свій та, ген-ген,

      Серед похмуро-рідних прерій;

      Ви – еллін, схимник і Гоген!

      Навколо хащі й печеніги,

      А в кельї – тиші ніжний спів,

      Реторти, циркуль, колби, книги

      І Ви алхімік мудрих слів.

      Але минуло кілька років – і Маланюк змінив своє ставлення до «схимника і Гогена» та його життя в «кельї»: у «Посланії» зазвучав осуд поетового «схимництва»!

      «Посланіє» було реплікою в дискусії на тему «Україна чи Малоросія?», тон у якій задавав Микола Хвильовий. Маланюкові рефлексії над поезією Рильського потрапили в широкий контекст його геополітичних візій про Європу й Україну, про «Християнський Ренесанс» і про причини національної поразки.

      Створюючи ефект контрапункту, Маланюк «зіштовхнув» дві цитати, відшукані ним у «Синій далечіні» («А я б хотів у тиші над вудками / Своє життя непроданим донести») – і в збірці 1926 р. «Тринадцята весна» («Одбирає людина в людини Життя… / Так і треба, так треба, країно, / Україно моя!»). Ці рядки Рильського стали двома епіграфами на початку «Посланія». Маланюк вважав, що в них відбилися дві різні життєві філософії: у першому випадку – мрії про втечу від дійсності й пошук насолод, у другому – сувора воїнська мужність людини, котра переймається долею України. Мовляв, «правдивий син Сковороди», який мріяв про вудки, тишу й «непродане життя» у згоді з чистою, як кришталь, совістю, тепер-таки «збагнув криваву мудрість світа, / солону істину буття». Адже на те була причина: яросний вітер історії, який розтрощив «келії» і порвав не тільки вудки, а й книги…

      Докір за рибальські втіхи під час тяжких національних випробувань продиктовано почуттям болю за поета, каже автор «Посланія». «Еллада скитськая в крові»; «власний Рим» так і не відбувся, – тож хіба годиться, затамувавши жах, ховатися у лозняках?!

      До Рильського Маланюк повернеться і в епілозі до «Посланія» – тепер уже в контексті своїх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також інвектив, суттю яких є болісна національна самокритика («Прогаяли великі дні / Скалічені й маленькі люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, він і собі дорікнув:

      Чи ж не трагічно, що коли

      Вітри історії гули

      Над скитським степовим простором,

      Ми не гукали «диким хором»,

      Бо нас тоді так вабив Блок…

      Колишня зосередженість на «естетських» утіхах для Євгена Маланюка 1926 р. – гріх: він став прихильником войовничо-будівничої поезії. Тож і його ставлення до поезії і самої постаті Максима Рильського двоїсте: почасти осудливе, почасти виправдальне:

Скачать книгу


<p>12</p>

Маланюк Є. Про динамізм: (з приводу статті Д-ра Донцова «Про молодих») // Веселка (Каліш). – 1923. – Ч. 1—12. – С. 7.