удень і залицяючись до дівчат-полукровок на широких верандах готелю «Сенда» ввечері. Цією річкою, що вхід до неї лише сам він знав, Лінгард возив манчестерську мануфактуру, бронзові ґонґи, рушниці та порох. Його бриг «Блискавка», яким він сам керував при такій оказії, зникав тихенько з рейду вночі, тоді як його товариші міцно спали по нічній пиятиці. Лінгард лише після того виходив на палубу, коли бачив, як вони, упившись, валилися під стіл, тоді як на нього питво не робило найменшого впливу. Чимало було охочих простежити за ним та знайти цю країну, багату на гутаперчу, індійський очерет, перлові мушлі, пташині гнізда, віск та ґуму. Але маленька «Блискавка» могла випередити кожний корабель у цих морях. Декотрі з цікавих порозбивалися на мілинах та коралових рифах і, втративши все, ледве врятували життя із жахливої пастки цього сонячною усмішкою осяяного моря. Інші зневірилися. А зелені лагідні острови багато років ховали вхід до обітованої землі, держачи таємницю з жорстокою лагідністю тропічної вдачі. Тим часом Лінгард їздив туди й сюди в свої таємні та відомі всім експедиції, зробившись героєм в очах Олмейрових одчайдушністю своїх пригод та неймовірно великими прибутками. Він видався якимсь казковим велетнем юнакові, коли вперше прийшов до комори, пробуркотівши: «Як ся маєте?» – Вінкові та привітавши Гедіґа, господаря, галасливим: «Здоров, старий пірате! Живий іще?» – як вступ до якоїсь торговельної умови, що мала відбутися за маленькими зеленими дверима. Часто увечері, коли в порожній крамниці панувала вже тиша, Олмейр, збираючи папери, щоб разом з Вінком іти до його домівки, де він оселився, спинявся, прислухаючись до гармидеру палкої суперечки в особистому кабінеті господаревому. Він чув глухе монотонне буркотіння Гедіґове та галасливі заперечення Лінгардові – двох псів, що гризлися за маслак, – та Олмейрові вчувалася тут суперечка титанів – змагання богів.
Щось через рік, часто здибуючися з Олмейром у комерційних справах, Лінгард якось раптом, і як на стороннього спостерігача, несподівано, відчув приязнь до молодої людини. Пізно увечері вихваляв його на всі боки своєму товаришеві за чаркою вина в готелі «Сенда», а вранці здивував Вінка, повідомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капітанового клерка, так би мовити, щоб відав усією писаниною». Гедіґ згодився.
Олмейр, з властивим юнакові прагненням шукати щастя-долі, теж був не від того й, спакувавши невеличке своє добро, вирушив у довгу мандрівку на «Блискавці», бо старий морець мав звичку заїздити майже до кожного острівця на Архіпелазі. Минали місяці, й приязнь Лінгардова до юнака, здавалося, зростала. Часто походжаючи разом з Олмейром по палубі, коли легенький нічний вітрець, насичений пахучими випарами островів, гнав злегка бриг уперед під лагідним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнакові. Розповів про своє минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезні свої прибутки та про нові торговельні комбінації, які дадуть у майбутьому ще більший
