Вона була висока на зріст, як на полукровку. Мала гарний батьків профіль, який трохи відмінювала, надаючи більшої сили, масивна нижня частина обличчя, одержана в спадщину від предків по матері – піратів Сулу. Твердо окреслені вуста, злегка розтулені, показували блискучу білу смужку зубів, надаючи відтінку лютости й виразу нетереплячого чекання на її обличчі. В гарних чорних очах сяяла ніжність і лагідність, властива малайським жінкам, а крізь них проглядав проблиск думки розвиненого інтелекту. Вона стояла тут, уся в білому, гнучка, струнка, замріяна. Широко розплющені очі дивилися нерухомо, мов бачачи щось, невидиме іншим очам. Низьке, але широке чоло облямовувала блискуча маса пишного чорного волосся, що важкими хвилями падало на плечі, й на їхньому тлі блідо-оливкове обличчя видавалося ще блідішим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.
Олмейр жадібно допався до рису, але, проковтнувши кілька ложок, спинивсь і, держачи ложку в руці, з цікавістю поглянув на дочку.
– Чи ти чула, Ніно, як з півгодини тому тут проходив човен? – спитав він.
Дівчина скинула на нього швидкий погляд і, відійшовши далі від світла, стала спиною до столу.
– Ні, – повільно відказала вона.
– Тут був човен. Нарешті! Сам Дейн, але він поїхав до Лакамби. Я це знаю, бо він мені сказав. Я розмовляв з ним, та він не міг зайти сюди сьогодні. Сказав, прийде завтра.
Проковтнувши ще ложку рису, говорив далі:
– Я майже щасливий сьогодні, Ніно. Вже бачу початок тієї довгої дороги, що виведе нас із миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звідси. Я і ти, моя люба дівчинко, а тоді…
Підвівшись од столу, він спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарівне якесь видовище.
– А тоді, – провадив він, – ми будемо щасливі, ти і я. Житимем у багатстві й шані далеко звідси й забудемо це життя, всі зусилля і все лихо!
Він наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою її волосся.
– Не варто звірятися на малайців, – додав він, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжній джентльмен. Справжній джентльмен, – повторив він.
– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Ніна.
– Звичайно. Ми виїдемо завтра, – мовив радісно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, моє мале дівчатко?
Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи її дитинства, коли вони обоє бачили весь світ одне в одному.
– Я рада, – промовила вона дуже тихо.
– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляєш, що це таке. Сам я не був у Європі, але часто чув, як моя мати оповідала про неї, й, здається, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкішне життя. Побачиш сама.
І знов стояв він мовчки біля дочки, дивлячись на чарівне своє марево. Потім загрозився кулаком сонному селищу.
– Начувайся, друже Абдуло! –
