style="font-size:15px;"> – Ця хвороба – реальна, – заперечив він. – Тобі потрібно змінити атмосферу або відпочити. Зала засідань, офіс, домівка – єдиний маршрут, яким ти мандруєш. Для відпочинку читаєш літературу про право. Краще постався до мого попередження серйозно.
– Щочетверга увечері, – намагався я боронитися, – ми з дружиною граємо в крібедж[59]. Щонеділі вона читає мені обов’язковий тижневий лист від своєї матері. І що ті книги з права не є відпочинком, ще треба довести.
Того ранку, коли я йшов вулицею, то міркував про ті слова доктора Волні. Я почувався так само добре, як зазвичай, можливо, був навіть у кращому гуморі, ніж звиклося.
А прокинувся зі задерев’янілими м’язами від того, що довго спав на полиці у вагоні. Я притулився головою до сидіння і спробував поміркувати. Через якийсь час я собі сказав: «Мене ж якось мали назвати». Помацав у кишенях. Ні візитівки, ні якогось листа, ні документу, ні монограми знайти не вдалося. Але я знайшов у кишені свого плаща майже три тисячі доларів у банкнотах великих номіналів. «Звісно, я маю кимось бути, кимось видатним», – подумав я і знову взявся мізкувати.
У вагоні була тьма народу, вони, як я зауважив, мусили б мати якийсь спільний інтерес, настільки вільно вони гомоніли між собою і, здавалося, перебували в чудовому настрої та гуморі. Один із них – гладкий джентльмен в окулярах, від котрого тхнуло корицею й алое – зайняв вільну половину мого сидіння, дружно кивнув мені й розгорнув газету. У проміжках між сеансами його читання ми теревенили, як звичайні подорожні, про поточні справи. Я виявив, що спроможний підтримувати розмову на будь-які теми цілком пристойно, і з моєю пам’яттю щодо цього було все гаразд. Слово за словом мій супутник став балакучішим:
– Ви, певна річ, один із нас. Чудових людей Захід посилає цього разу. Я радий, що вони проводять конференцію в Нью-Йорку, я раніше ніколи не бував на Сході. Мене звати Р. П. Болдер – фірма «Болдер і син» із Гікорі-Ґров, що в штаті Міссурі.
Незважаючи на несподіванку, я вдався до звичної тактики справжніх чоловіків. Тепер доведеться провести ритуал хрещення й одночасно бути немовлям, пастором і батьком. На допомогу моєму загальмованому мозку прийшли мої почуття. Тривкий запах ліків від мого супутника подав мені одну ідею. Я кинув погляд на його газету, і моє око впало на рекламне оголошення, яке допомогло мені ще краще.
– Мене звати, – озвався я жваво, – Едвардом Пінкгаммером. Я аптекар, а живу в Корнополісі, штат Канзас.
– Я так і знав, що ви – провізор, – люб’язно відповів мій супутник. – Я зауважив мозоль на вказівному пальці вашої правої руки, якою товчуть медикаменти. Природно, що ви – делегат на нашу річну конференцію.
– І всі ці чоловіки – фармацевти? – здивувався я.
– Атож. Цей потяг їде аж зі Заходу. А пасажири – старі аптекарі, не ті з теперішніх, котрі гендлюють патентованими пігулками й ампулами, вони всі ліки роблять самі. Ми варимо свої власні настоянки й виробляємо свої власні пігулки,
Крібедж – старовинна англійська гра в карти, яка з’явилася у Великій Британії на початку XVI ст. і набула широкого поширення в США з першими переселенцями.
