чутки; і, якщо певний святковий захід у Гадесі вважається вишуканим, то для чиказької м’ясної принцеси він залишиться «можливо, трішечки пісним».
Джон Т. Енгер уже майже виїжджав із дому. Місіс Енгер, із властиво нестримною материнською чутливістю, до тріску наповнила його валізи лляними костюмами та електричними вентиляторами, а містер Енгер вручив синові азбестовий гаманець, що рвався від значної кількості грошей.
– Пам’ятай, тобі тут завжди раді, – сказав він. – Можеш не сумніватися, що родинне вогнище завжди горітиме для тебе.
– Я знаю, – хрипко відказав Джон.
– Не забувай – хто ти та звідки прийшов, – пишаючись, продовжував батько, – і ти не зможеш вчинити ніякої шкоди, бо ти – Енгер із Гадеса.
Тож юнак та старий чоловік потисли руки один одному, і Джон вийшов із дому, ледь стримуючи сльози. Через десять хвилин він перейшов межу міста й зупинився, аби востаннє глянути назад. Консервативне вікторіанське кредо над воротами здавалося йому вдивовижу привабливим. Його батько час від часу намагався змінити його на щось більш енергійне та жваве на кшталт: «У Гадесі – Твоє Майбутнє», чи простіше «Запрошуємо» та викарбувати надпис над зображенням сердечного рукостискання у світлі електричних ламп. Старе кредо, на думку містера Едгера, справляло депресивне враження, та зараз…
Тож перед тим, як рішуче повернути своє обличчя до мети, Джон кинув прощальний погляд, і в цей момент йому здалося, що проти неба вогні Гадеса – повні теплої та пристрасної краси.
Школа святого Мідаса розташована недалечко від Бостона, на «роллс-ройсі» туди можна добратися за півгодини. Точної відстані не знає ніхто, бо хіба що Джон Т. Енгер прибув туди в такому авто. Школа святого Мідаса – найдорожча та найбільш привілейована підготовча школа для хлопців у цілому світі.
Перші два роки навчання для Джона пройшли успішно. Батьки всіх юнаків були «валютними королями», тож Джон проводив літні канікули на дорогих курортах. Поки всі хлопці, яких він відвідав, здавалися йому не схожими один на одного, то їхні батьки були всі однаковими, і своїм юнацьким розумом він намагався збагнути, у чому причина такої тотожності. Коли він розповідав їм про свою домівку, вони весело питали: «Там дуже спекотно?», тоді Джон натягав на обличчя ледь помітну копію усмішки й відповідав: «Авжеж, достатньо». Його відповіді були б щирішими, якби не кожен запитував про це, а ще разом із тим питанням чергувалося наступне: «Достатньо вам цієї спеки?», яке він ненавидів ще більше.
Посеред другого року навчання в класі Джона з’явився спокійний, привабливий хлопчик – Персі Вашингтон. Новоприбулий мав вишукані манери та хороший одяг, що було винятковим явищем навіть для школи святого Мідаса, та, проте, деякі невідомі причини тримали його осторонь від інших хлопців. Єдиним приятелем для нього став Джон Т. Енгер, та навіть із ним він був не цілком відкритим та уникав розмов про домівку та родину. Те, що він багатий, було зрозуміло й без
