люблю коштовності, – жваво погодився Персі. – Звісно, я не хотів, аби в школі про це знали, проте в мене є власна колекція, котру я збирав замість марок.
– І діаманти, – енергійно продовжував Джон. – У Шнліцер-Мерфі є такі великі діаманти, як волоські горіхи.
– Це – дріб’язок, – Персі нахилився вперед й знизив голос до шепоту. – Абсолютно ніщо. Мій батько володіє діамантом більшим, аніж готель Ріц.
2.
Сонце Монтани лежало поміж двох гір, як гігантський набряк, темні артерії якого отруювали небо. На неосяжній піднебесній відстані причаїлося містечко Фіш – маленьке, понуре та давним-давно забуте. Люди казали, що в цьому містечку жило дванадцятеро темних й загадкових душ, яких породила на світ якась таємна всюдисуща сила. Вони вже давно стали окремою расою, ці дванадцятеро в містечку Фіш, і, як деякі види, що були зачаті несвідомою природою, були нею ж і вкинуті у світ для боротьби та вимирання.
З-під фіолетового набряку, там, на горизонті, ланцюгом підкрадалися дванадцятеро рухливих вогнів, що позбавили землю пустки, і дванадцятеро душ Фіша зібралися в ніші залізничної станції, як марево, аби глянути на семигодинний трансконтинентальний експрес із Чикаго. Приблизно шість разів на рік трансконтинентальний експрес, ніби за невідомим наказом, зупинявся біля містечка Фіш, і тоді з потяга вилізав силует чи два, вміщався на візок, що з’являвся з сутінок й від’їжджав у бік жилавого заходу. Спостереження за цим безглуздим й абсурдним явищем для духів Фіша перетворилося на ритуальну дію. Дивитися – і більш нічого; жодна жива думка не змушувала їх дивуватися чи роздумувати над релігійністю цих містичних відвідувань. Та духи Фіша були по той бік релігії, – навіть найсміливіші та найбільш неприборкані доктрини християнства не змогли закріпитися на голій скелі, – тут не було жертовника, священика чи жертви; лише кожного разу, о сьомій – тихі зібрання в ніші залізничної станції, братство, що піднімало вгору молитву туги, блідого здивування.
Червневого надвечір’я Великий Провідник, якому поклонялися жителі містечка, – жителі, які не мислили свого життя без вибору небесного наставника, – постановив, що о сьомій годині в містечку Фіш цей потяг скине людський (чи не людський) вантаж. Пройшло дві хвилини по сьомій, і Персі Вашингтон та Джон Т. Енгер висадилися з вагона, швидко пройшли повз зачаровані, широко розкриті гарячкові очі дванадцятьох душ Фіша, залізли у візок, що, очевидно, з’явився нізвідки, і поїхали геть.
Через півгодини, коли сутінки згорнулися в темряву, мовчазний негр, що правив віжками, гукнув незрозумілому силуету, що рухався попереду. У відповідь на крик ця тінь направила на них блискучий диск, що вдивлявся на них отруйним поглядом бездонної ночі. Вони під’їжджали ближче, і Джон швидко зрозумів, що це – заднє світло величезного автомобіля, найбільшого та найчарівнішого за всі автомобілі, які він коли-небудь бачив. Корпус його з блискучого металу – багатший, аніж нікель й світліший, ніж срібло, втулка коліс – оббита мерехтливими зеленими
