прізвище воістину Баттон.
– Ти брешеш! Ти самозванець!
Старець втомлено звернувся до медсестри:
– Ось так вітають новонародженого, – поскаржився слабким голосом. – Чому б вам не сказати йому, що він помиляється?
– Ви помиляєтеся, містере Баттон, – суворо сказала медсестра. – Це – ваша дитина, і ви повинні змиритися з цим. Ми просимо вас забрати його додому, коли це буде можливо – краще найближчими днями.
– Додому? – перепитав містер Баттон недовірливо.
– Так, ми ж не можемо тримати його тут. Ми справді не можемо, розумієте?
– Радий це чути, – проскиглив старець. – Це смішне місце зовсім не підходить для новонародженого, який звик перебувати в тиші. З цими стогонами й криками я не можу й ока зімкнути. Я попросив щось поїсти, – тут його голос піднявся до верескливих ноток протесту, – а вони принесли мені пляшку з молоком!
Містер Баттон опустився на крісло поруч із сином й прикрив обличчя руками.
– Святі небеса! – пробурмотів голосом, повного надмірного жаху. – Що скажуть люди? Що мені робити?
– Ви маєте забрати його додому, – наполягала сестра. – Негайно!
Гротескна картина з жахливою точністю постала в уяві змарнілого чоловіка – картина того, як він проходить переповненими вулицями разом із такою жахливою істотою, що волочиться біля нього.
– Я не можу, я не можу, – простогнав він.
Люди його зупинятимуть, і що він їм скаже? Він має познайомити їх із цим старцем:
– Це мій син, що народився сьогодні зранку.
І потім сивий чоловічок натягне своє покривало на себе, і вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливі крамниці, ринок із рабами, – на хвильку містер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, – проходитимуть повз розкішні будинки-резиденції, повз будинок для престарілих…
– Ну ж бо! Опануйте себе, – наказала медсестра.
– Слухайте, – проголосив раптом старець, – якщо ви думаєте, що я піду додому в цій ковдрі, то ви цілковито помиляєтеся.
– Малята завжди окутані ковдрами.
З навмисним шурхотінням старець дістав малу білу сорочечку.
– Дивіться, – він говорив тремтячим голосом. – Ось це вони приготували для мене.
– Малята завжди таке носять, – відказала буденним тоном медсестра.
– Добре, – сказав старець, – цей малюк постане голим перед вами через дві хвилини. Ця ковдра свербить. Врешті, могли б окутати мене простирадлом.
– Зачекай! Зачекай! – швидко сказав містер Баттон. Він обернувся до медсестри. – Що мені робити?
– Йдіть у місто та купіть вашому синові якийсь одяг.
Голос сина містера Баттона йшов за ним вниз до холу.
– І тростину мені, тату. Я хочу мати тростину.
Містер Баттон дико зачинив за собою двері.
2.
