би сам розколовся від чола до яєць! Сам би відвів нас до місця, де є ліки від Нещадного. Але ти вирішив зловити на нього Білку… Якого хера, Обломе? Навіщо ця дохла тварюка тобі знадобилася? Тобі мало герл? Сходи в набіг, щоб ти здох першим, знайди собі неприємностей на дупу! Але навіщо ти чіпав цю божевільну? Ми ж домовилися тримати її подалі!
Облом насупився.
Він удвічі переважав Бігуна зростом, він узагалі був найвищим у племені, якщо не брати до уваги Ногу, але Ногу можна було вже не брати до уваги. Навіть Свин поступався небіжчикові, хоча був товщим.
– Ти на мене не кричи, Бігуне, – процідив Облом. – Ця сука вчора вранці хіба що тільки нас не обіссяла. Вона думає, що господиня. А вона – ніщо! Бруд! Гівно!
– Кінчай кричати, – обірвав Облома Бігун. – Це ніщо завалило Ногу! Чуєш, як тхне наш із тобою друган? Нехай його прийме Нещадний! Вона завалила вождя, Обломе, вбила одного з нас. Те, що вона розправилася з двома мисливцями – не проблема, чели – вони і є чели, невелика втрата. Але вбити вождя і вшитися… Ти думаєш, це додасть нам авторитету?
– Ти мене не вчи, що мені і як робити, – у голосі Облома звучала неприхована погроза. – Я в своєму праві, Бігуне. Ми рівні, ти мені не указ!
– Ми рівні, – підтвердив Свин, втрутившись у розмову. – Такий Закон.
– Ми рівні, – погодився Бігун. – Тому треба думати і радитися, перш ніж робити. Книжник утік, Білка вбила Ногу і двох челів і пішла безкарною. На очах у всіх нащадків нас змішали з лайном, висушили і розтерли в пил. Що тепер робити будемо, га, рівні? Що скажуть чели, які бачили, як нас принизили? А герли будуть покірні, як вівці, чи візьмуть приклад із Білки? Ви думаєте, що вождь – це довічно, до зустрічі з Нещадним? Ні, бро! Вождь – це до першої помилки! До першого разу, як оступишся і даси зрозуміти, що тебе можна трахнути!
Облом мовчки понурив голову.
– Що будемо робити? – запитав Свин із побоюванням.
Йому не хотілося втрачати місце вождя, колись завойоване кров’ю.
– Ми повинні їх зловити, – сказав Бігун. – Змусити Книжника привести до місця, де лежать ліки, а цю руду суку прибити до воріт Парку. Живцем. І ми її приб’ємо!
– А я її трахну, – усміхнувся Свин, почухавши себе в паху.
– Скільки завгодно, бро, – посмішка Бігуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’ємо її до воріт. Це наказ усім челам, які підуть із нами. Брати обох живими. Вони повинні здохнути на очах у племені, та так, щоб про їх смерті герли ще двадцять поколінь розповідали бебикам. І ті рідко срали від страху…
Погоня відстала. Швидше за все вождів налякала пожежа, яка починалася в Бібліотеці. Літо в цьому році видалося спекотне, сонце істотно підсушило траву в Парку, стрімко жовтіюче листя теж тьмяніло з дня на день усе більше і більше, так що горіти справді було чому.
Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося років із десять. Усі мертві дерева вичистили давним-давно, і не з міркувань безпеки, а через лінощі – навіщо ходити далеко в пошуках палива, коли все є під
