Нещадного саме туди звозили тисячі тіл померлих, бо далеко не відразу зрозуміли, що трупи правильніше спалювати, а коли зрозуміли, Болота вже були набиті тілами під саму зав’язку. І ніхто тоді не знав, що болотна вода дбайливо зберігає все, що в неї потрапило: одяг, тканини, шматки паперу, метали і навіть плоть. І коли влітку над лисинами в щільному килимі ряски сходило сонце, мертві особини дивилися в небо з глибин.
Тіни вряди-годи ходили до Боліт – це було доказом сміливості й готовності стати челом. Навіть старші кіди бігали на Болота, щоб продемонструвати відвагу. І ті, й інші досить часто не поверталися назад. Що з ними сталося, ніхто не знав напевно. Шаман у супроводі челів виконував на березі свій танець, просив Нещадного про милосердя і з почуттям виконаного обов’язку йшов назад. І так повторювалося раз по раз. А Болото укривалося смердючими бульбашками, скипало коричневою густою піною по краях і продовжувало невблаганно забирати свої жертви, чи танцював на його березі шаман, чи не танцював. Дивні звуки так само долинали із затягнутих ряскою ковбань ночами, наводячи жах на Паркове плем’я.
Ніщо не лякає так, як невідоме, невидиме, незрозуміле, і Болото лякало всіх, хто жив неподалік від нього, змушуючи обачливих десятою дорогою обходити вирослі по його краях зарості осоки, а нерозважливих удавати, що вони не бояться.
Тім не був ні безрозсудним, ні відчайдушним, але тепер слідом за Білкою йшов саме туди, куди ходити не слід. І з жахом втягував у ніздрі міцніючий сморід несвіжої болотної води, змішаний із гаром далекого пожарища і гострим запахом лісових трав.
– Білко! – покликав він, задихаючись від утоми. – Білко!
– Що? – кинула вона через плече.
– Куди ми йдемо?
– До мене…
– Це ж стежка на Болота!
Вона різко зупинилася, обернулася, і Тім ледь не налетів на неї.
– Там мій дім.
– Але Болота…
– Тобі не Боліт треба боятися…
Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.
– Ось чого тобі треба боятися…
– Ти там жила весь цей час?
Вона фиркнула.
– Так. Де мені було жити, щоб вожді мене не знайшли? Там, куди вони і заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, і не тремти – тебе не з’їдять. Головне – дотягнути до світанку. Вранці нас тут уже не буде.
Тім кивнув.
Обличчя дівчини було наполовину сховано в тіні, зате друга половина – яскраво освітлена місячним світлом. Книжник побачив тільки окраєць усмішки. Як йому здалося, підбадьорливої.
Білка розбудила його на світанку.
Ліс був сірий і між стовбурів блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсім по-осінньому слизький, хоча температура після півночі не опускалася нижче сорока п’яти. Сирість і близькість Болота витягувала з кісток тепло,
