в боці, а на передпліччі, куди потрапив приклад, наливався багряний шишак.
Книжник не був готовий воювати з вождями.
Він хотів миру, нехай навіть ціною приниження. Він хотів повернутися в напівтемряву свого житла, де щоночі шаруділи з-поміж паперів щури, де пахло сирими корінцями книжок і сечею гризунів. Тільки там, серед тисяч дивом уцілілих, хоч і погризених книжок, він відчував себе захищеним. Там він був удома.
– Якщо ви залишите мене в спокої, я розповім вам про місце, де є ліки від Нещадного, – сказав він, намагаючись надати голосу твердості.
Свин заіржав.
Весело так, дуркувато, демонструючи діру замість правого верхнього ікла, вибитого під час Випробування.
– Ти з нами торгуєшся? – запитав Облом примружившись. – Та ти геть скретинів, хробаче. Плем’я вирішить, що з тобою робити…
Книжник проковтнув жовч, що підступала до горла.
– Плем’я зробить те, що ти скажеш…
– Ти нічого не купиш своєю брехнею, Книжнику, – презирливо процідив Облом. – Немає ніякого способу зупинити Нещадного. Він приходить за всіма, коли настає термін.
– Це не так… Є ліки.
– Це так! – відрізав вождь. – Нема ліків від смерті. Не ховайся за спиною герли! Будь хоч трохи челом, гівнюче…
– Але в книжках…
– Що корисного можна знайти в книжках? Там написано, як полювати? Як вижити взимку, коли звір відходить? Книжки – сміття, як і ти.
Книжник пройшов повз Білку, подумав і обернувся, щоб подивитися їй в очі.
Тепер він стояв на лінії вогню, прикриваючи своїм тілом усю трійцю.
– Ти мене пам’ятаєш? – запитав він.
Обличчя в Білки було худе, вилицювате, сірі очі дивилися колюче, недоброзичливо. Вона вся видавалася сплетеною із джгутів: передпліччя, шия – суцільні м’язи, ні краплі жиру, нічого зайвого. Навіть густе рудувато-попелясте волосся, яке Книжник чомусь пам’ятав найкраще, було грубо відкраяне ножем і перетворене в нерівну подобу «каре».
– Пам’ятаю, – сказала вона сухо. – Ти – Тім.
– А я думав, ти мене не впізнала…
Книжник повернувся і пішов до вождів шкутильгаючи.
Білка спостерігала, як Свин відважив Книжнику ляпаса, але не на повну силу, а так – полякати. Книжник навіть не став закриватися, похитнувся від удару і попрямував далі, приречено схиливши голову.
Облом відступав обережно, спиною вперед, ні на секунду не випускаючи Білку з поля зору. Перед тим як сховатися в кущах, він посварився на неї пальцем і швидко прошмигнув у хащі.
Коли постать Облома зникла, Білка сховала пістолет у поясну кобуру і перехопила ніж зручніше. Рудий звір знову вислизнув із каптура і спритно сів дівчині на плече.
– Додому хочеш? – запитала вона, нахиляючись над розпоротим черевом діра. – Зажди, скоро підемо…
Лезо ковзнуло по шкурі, і плоть розійшлася під напором сталі.
