більше не наша плоть і кров… – промовив він формулу вигнання. – Ти – не з нашого Племені. Ти – чужинець. Кожен може вбити тебе, якщо побачить у Парку, і він не буде покараний. Ти більше не їси з нами. Ти більше не п’єш із нами. Твій будинок не тут. Іди геть і здохни першим!
Книжник хотів повернути Облому прокляття, але голос йому не підкорився, і він лише щось прогарчав – так кашляє розсерджена лисиця.
Нога у відповідь показав йому середній палець, заіржав і зник у натовпі. За ним подався Облом, і за кілька хвилин біля зруйнованої огорожі нікого вже не було.
Тім залишився один.
Він був неозброєний, хоча з його талантами зброя годилася скоріше для самозаспокоєння, легко одягнений, позбавлений елементарного, і що найголовніше – там, за парканом, залишилися його книжки, які тепер зовсім не його.
Сонце падало за зелену стіну лісу, насувалася ніч – скоро Паркове плем’я зайде в будинки, щоби спати в безпеці й теплі. Кожен знайде собі нору – і люди, і звірі. А йому треба пережити години темряви в хащі, яка лякала до смерті. Без надії на порятунок і притулок.
Тім зробив крок, другий, ноги його підкосилися, він сів у густу, вже трохи пожовклу траву і заплакав, немов бебик.
Сльози пропалювали брудні доріжки на його щоках, Книжник їх не витирав.
– Здохни першим! – крикнув він у сторону Парку. – Здохни першим, тварюко!
На цей раз голос прорізався, але той, кого він прокляв, не чув цього. Тім оскаженіло забив кулаками по землі, здираючи кісточки.
– Ненавиджу! Ненавиджу!
– Годі кричати!
Голос пролунав прямо за його спиною, буквально над вухом, і Книжник, похолонувши, звалився на бік, намагаючись намацати бодай якусь гілляку, але такої під рукою не трапилося.
Тім, повернувши шию, усе-таки розгледів того, хто говорив.
Білка, напевно, зістрибнула з дерева, поруч із яким Книжника кинули Облом із Ногою. Абсолютно безшумно – жодного звуку, навіть гілка не хруснула, поки вона не з’явилася у Тіма за спиною. Привид, Нещадний її забери!
Вона була одягнена так само, як уранці, тільки без куртки – рвані й зашиті абияк джинси, чорний худі, добротні високі черевики на рубчастій підошві, пістолет у відкритій кобурі на поясі й уже знайомий Книжнику зачохлений ніж на стегні.
І ще на плечі у неї так само, як уранці, сидів і недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною відмінністю в екіпіровці був короткий автомат на брезентовому ремені – видно, що доглянутий, майже новий.
– Заспокоївся? – запитала вона без тіні дружелюбності в голосі. – Добре. Тобі мене боятися не треба. Тобі їх боятися треба.
– Що тобі треба, Білко?
– Я прийшла з тобою поговорити…
– Зі мною? – вичавив із себе Книжник. – Про що?
– Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Білка, уважно дивлячись Книжнику в очі. – Якщо ти не набрехав і його справді можна обдурити…
Роздiл
