поскакав у Сан-Антоніо. Однією з тих важливих справ був обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стрит. Він мав таємний доступ на радіостанцію Панамського уряду в Сан-Антоніо, звідки передавав депеші на телеграф у Вера-Крусі. Союз із Ріганом був не лише вигідний йому, а й збігався з його власними планами щодо Леонсії та Морганів.
– Що ви маєте проти сеньйора Тореса й чому відхилили його план і так розсердили його? – поцікавилася Леонсія у Френка.
– Нічого, – відповідав той, – просто він нам не потрібен, і взагалі він мені не подобається. Він дурень і тому здатний зіпсувати будь-який план. Згадайте, як він свідчив на моєму судовому процесі. А, може, йому й зовсім довіряти не можна? Не знаю. Навіщо йому довіряти, коли він нам не потрібний? Ну а план його правильний. Ми так і зробимо: вирушимо до в’язниці й викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І ми не доручатимемо це бандитам, за якими плаче шибениця, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро. Якщо ми самотужки не впораємося із цією справою, то тут уже нічого не вдієш.
– Але біля в’язниці завжди вештається з десяток вартових, – заперечив молодший брат Леонсії, вісімнадцятирічний Рікардо.
Леонсія, котра знову було збадьорилася, докірливо глянула на нього, але Френк підтримав юнака.
– Правильно сказано! – погодився він. – Ми усунемо вартових.
– А стіни завтовшки в п’ять футів? – нагадав Мартінес Солано, один із близнюків.
– Ми пройдемо крізь них, – відповів Френк.
– Але як? – вигукнула Леонсія.
– Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дістати кілька динамітних патронів десь на плантації? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсіє, як господиня гасієнди, повинні, звичайно, знати, чи є у вас у коморі достатній запас віскі «Три зірочки».
– Так, змова наша розгортається, – розсміявся він, одержавши від Леонсії позитивну відповідь. – Тепер ми маємо всі атрибути для пригодницького роману в дусі Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Тож слухайте… А втім, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсіє, про деякі подробиці цієї вистави…
Розділ V
Було вже за полудень. Генрі стояв біля заґратованого вікна своєї камери, дивився на вулицю й чекав, коли ж нарешті з лагуни Чірікві повіє вітерець і хоч трохи освіжить розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, тому що з часу заснування міста, кілька століть, ніхто, крім бродячих псів й огидних мишоїдів, що навіть і тепер ширяли над вулицею й стрибали по смітті, не очищав її. Низькі, вибілені вапном будинки з каменю чи обпаленої глини перетворювали цю вулицю на справжнє пекло.
Від сонячних променів і куряви в Генрі заболіли очі, і він уже збирався відійти від віконця, як раптом побачив, що купка обшарпанців, що дрімали біля дверей будинку навпроти, стрепенулися і з цікавістю почали вдивлятися кудись уздовж вулиці. Генрі не міг бачити, але чув гуркіт коліс, що швидко наближалися.
