сонця море або задивитися на матроса, як він лізе вгору по вантах або біжить по бушприті, і вже я чую ненависний голос: «Гей ти, Гампе! Чого роззявив рота! Я все бачу!»
У мисливському кубрику войовничий настрій: подейкують, що Смок і Гендерсон побилися. Гендерсон нібито найкращий мисливець; чоловік він твердошкірий, і його важко розкрутити, але, мабуть, його таки розкрутили, бо в Смока під оком синець, і коли він прийшов вечеряти, вигляд у нього був похмурий і злий.
Саме перед вечерею сталася ще одна жорстока сцена, що характеризує нечулість та брутальність цих людей. У команді
є один новачок на прізвище Гаррісон, вайлуватий сільський парубок. Певно, жадоба пригод знадила його в цю першу в житті подорож. За легкого перепадистого вітру шхуна має часто змінювати курс, для чого вітрила переносять з одного борту на другий, а нагору посилають матроса перекинути фор-топсель.
Якраз коли Гаррісон був нагорі, шкот заїло в блоці, що через нього він проходить на ноку гафеля. Як я розумію, було два способи вивільнити шкот: або спустити фок, що було досить легко й безпечно, або дістатися по дирик-фалі до нока гафеля, що було пов’язано з великим ризиком.
Йогансен звелів Гаррісонові лізти по фалі. Всім було ясно, що хлопець боїться. Та й не дивина: на висоті вісімдесят футів над палубою страшнувато звірятися на ці тонкі линви, що гойдаються під ногами. Якби хоч вітер рівний, то ще б не така небезпека, але «Привид» гойдало на довгих хвилях, мов порожню шкаралупину, і з кожним валом вітрила ляскали й полоскалися, а фали то обвисали, то напиналися, і людину могло струснути, як муху з батога.
Гаррісон чув наказ і зрозумів, чого від нього вимагають, але завагався. Йому хіба вперше зроду доводилося лізти так високо. Йогансен, що перейнявся вже звичкою Вовка Ларсена, почав хлопця клясти на всі заставки.
– Досить, Йогансене! – урвав його Вовк Ларсен. – Знайте, що лаюся на кораблі я. Коли мені буде потрібна допомога, я вас покличу.
– Слухаюсь, сер, – покірно відповів помічник.
Тим часом Гаррісон поліз уже по фалу. Мені було видно його з камбузних дверей, і я бачив, як він тремтить, наче в пропасниці. Посувався він дуже обережно й поволі. На ясному тлі блакитного неба він скидався на велетенського павука, що лізе по тоненькій павутинці.
Угору треба було вибиратися під невеликим нахилом, і дирик-фал, що проходить крізь різні блоки гафеля й щогли, подекуди давав підпору для рук і ніг. Але біда, що вітер був несталий і не досить міцний, щоб тримати вітрила напнутими. Коли Гаррісон був уже на півдорозі, шхуну підніс довгий вал з навітряного боку, а потім відкинув її назад у западину між двох хвиль. Гаррісон завмер на місці, міцно вхопившися за фал. Бувши на вісімдесят футів нижче за нього, я бачив, як у хлопця напружилися м’язи, коли він відчайдушно боровся за життя. Вітрило обвисло, порожне, гафель відкинуло, фал ослабнув, і хоч усе відбулось дуже швидко, я побачив, як фал прогнувся під вагою матросового
