продуманим, добре впорядкованим та ледь не ідеально організованим.
Вулиці тут звивалися, сходилися, розходилися й знову збігалися в зовсім несподіваних місцях. Житлові квартали нагадували античні лабіринти. Міські кам’яниці ніби зійшли з колись улюблених Климом сторінок лицарських романів – не вистачало хіба воїнів у страхітливих обладунках та прекрасних дам із букетами обабіч, на хідниках та у вікнах будинків. І все це дивним чином жило жваво. З одного боку – ніби й за знайомими Кошовому провінційними звичаями, але насправді – у своєму, особливому, не зрозумілому сторонній людині ритмі. Не надто широкі вулиці лиш доводили, наскільки тутешні жителі можуть бути близькі одне до одного.
Жодним чином не родичі. Навпаки, навряд чи у Львові, де під дві сотні тисяч народу, містяни знають одне одного, до чого Клим звик у Києві, – можна пройтися від Бессарабської площі Хрещатиком через Прорізну вгору до Софії, а звідти – до Андріївського узвозу вниз, на Поділ, і за час прогулянки привітатися з купою знайомих. Добра половина з них попросить передати уклін татові. Інші поцікавляться справами, і то не вияв гарних манер. Люди знають про те, хто зі знайомих чим займається. Тоді як Львів, принаймні так здавалося Климові, своїм облаштуванням підкреслював зовсім інший рівень стосунків навіть між незнайомими людьми. Хай вони й живуть в одному місті, тільки в різних його частинах.
Старе місто було головним на східній околиці великої імперії.
Офіційно вважалося центром провінції.
Та водночас саме по собі периферійним не виглядало – принаймні тою мірою, якою Кошовий звик сприймати губернські міста імперії Російської.
А значить, тутешні містяни мають бути далекі від того тотального братання й родичання, які в характері справжніх провінцій. І збурити Київ легше, ніж місто, яке завмерло у власній повазі та величі. Адже, навіть приїхавши до Львова вперше, Кошовий відчув, як усе довкола не лише міняється, а й готове до змін і розвитку.
Бурчання візника Захара на адресу трамваїв – живе тому підтвердження: зміни помітні.
А отже, до них, пошпетивши, кінець кінцем звикаєш.
Тоді як середовище, завмерле в собі, всіляко опирається будь-якому впливу ззовні чи зсередини. Адже це принесе за собою бодай якісь незручності.
Закритий світ дуже легко підірвати зсередини. Й збити з пантелику його мешканців надовго, як не назавжди.
Це Клим мав нещастя відчути на собі. Й від цього спробував утекти, сідаючи вчора у вагон на Київському вокзалі.
Поринувши в такі ось думки, Кошовий перестав крутити головою. Повз нього й надалі пропливали в неквапному ритмі установи, крамниці, салони, контори, кав’ярні, житлові будинки. Якби вийшов з дрожки й пішов би далі сам, напевне заблукав. І чим далі, тим менше Клим уявляв, куди саме доставляє його львівський візник.
Тому зовсім несподіванкою стало, коли Захар натягнув віжки, зупинивши коня, і гаркнув:
– Приїхали,
