вважати?
– Та де! Навпаки, з ними простіше домовитися. Не треба показувати документи. І зміняють так, як найкраще. За вигіднішим курсом, аніж банк дає.
– Не обмахлюють?
– Що? А – ні, зі мною ні. Хоч узагалі таке в нас водиться. Батярів на бульварі так само не бракує. Від тих усього можна чекати. Але я часто до міняйл пасажирів вожу, декого знаю. Чого там – декого: зведу вас із Юзьом, – сказавши так, для чогось додав: – Паном Юзефом.
– Пан, не пан, Юзеф, Юзьо – все одно. Аби гроші поміняв. Отоді вже на Личаківську поїдемо, під дев’ятий номер. Годиться?
– Їдемо вже! Скакайте в дорожку!
Кошовий слухняно примостився на пасажирському місці.
Захар же, розвернувшись на козлах, підхопив віжки, поцмокав губами, легенько вдарив коня по вгодованих та добре вичищених боках.
Заклацали підкови бруківкою.
Рушили.
Усе довкола і правда справляло на Клима Кошового враження іншого світу.
Дрожка котилася неквапом. Візник не поспішав, бо того не вимагав пасажир. Спершу їхали вздовж трамвайної колії, і Захар, не повертаючись, говорячи голосно, повідав: донедавна вагони теж тягнули кіньми. Лиш минулого року їх почали переробляти на електричні, бо міська влада захотіла, аби було, як у Відні. Тягнулося це дотепер. Частково трамваї ще рухала кінська упряж, але чим далі, тим частіше випрягали. Нові лінії, котрі прокладалися зараз у заможні райони, вже від самого початку живилися електричним струмом. І схоже, ця пошесть не припиниться.
– Чому пошесть? – запитав Клим, подавшись уперед, аби візник краще чув, і підніс голос.
– Та не кричіть ви! – відмахнувся Захар, далі дивлячись перед собою, і збоку могло скластися враження – говорить сам до себе чи бесідує з широким та округлим кінським задом. – Чого валувати на все королівське місто? Я все чую.
– Та поясни, чому ти так трамваї не любиш. Прогрес же, – і, вирішивши, що простий львівський візник повною мірою відчуває подихи й виклики часу, додав: – Я, наприклад, прихильник прогресу. Електрика…
– До чого тут електрика? – знову відмахнувся той. – У мене вдома гасова лямпа. Не кажу, що ми з жінкою та дітьми дуже від того потерпаємо. Вулиці треба освітлювати, то так, то вірно. Ліхтарі – правильно, вечорами й ночами по світлих вулицях людей возити вигідніше. Тільки ж світло ліхтарне – воно ж не гуркотить.
– Все одно не розумію.
Захар зітхнув.
– Глядіть, пане. Поки у трамвайні вагони запрягали коней, їхала ця конструкція повільніше. Зате – тихо. Щойно підключили електричну тягу, швидкість збільшилася. Але ж і грюкає по бруківці – Матір Божа! – Він перехрестився вільною рукою, тим більше, що саме минали черговий храм. – Ще буває, іскри з-під коліс як сипонуть! Коні живі, вони попервах боялися, сіпалися. У мого кумпля[21] навіть понесла кобила, з пасажирами в колясці.
– У кого?
– Товариша, – охоче пояснив візник. – То в нас так батяри говорять – кумпель. Раз їдете на Личаківську, наслухаєтеся
