ще далеко. Лише починає темніти, – заперечив відвідувач.
Коваль відчув, що спілкування з незнайомцем стає йому неприємним. Він нікому не дозволяв розмовляти з собою подібним тоном у себе в кузні. Зрештою, він не кріпак, а вільний майстер. Без п’яти хвилин цехмістер. Тож має право вимагати поваги до себе і своєї праці.
– Ось що, чоловіче, – зітхнув коваль. – Коли ти від світанку помахаєш кувалдою, я подивлюсь, чи надто важливим буде для тебе сонце, що не встигло опуститись за обрій.
– Сонце завжди буде важливим, – незрозуміло до чого бовкнув відвідувач.
Коваль зітхнув. Сперечатись він не мав наміру. Лише зачинити кузню й простувати додому.
– Так, сонце – це важливо. Але є інші важливі речі.
– Які?
– Руки. Вони почнуть боліти значно раніше. Крім того, навряд чи у моїй роботі є речі, які б не змогли потерпіти до завтра. Що у тебе?
– Є одна справа, – загадково знизав плечами відвідувач.
– Я кую ґрати, огорожі, цвяхи й скоби. Якщо тобі шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.
Відвідувач посміхнувся ще ширше.
– Мені не потрібна шабля. У мене є, ти ж бачиш.
– Бачу, – коваль побіжно оглянув зброю при боці у візитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрічав.
– Це абордажна шабля, – відповів незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий і міцний. Таким зручно орудувати на палубі корабля. Більше шансів не зачепити такелаж або тих бідолах, що сидять на ній, зчеплені докупи за допомогою кайданів. Знаєш, на палубі завжди обмаль місця.
Коваль зняв з гачка кожух і заходився одягатись, демонструючи, що збирається йти.
– Отже, шабля тобі не потрібна, – сказав він.
– Свята правда, – з посмішкою відповів відвідувач.
– Що ж потрібно?
– Не що, а хто.
Коваль не зрозумів, до чого веде дивний незнайомець, але відчув у його словах загрозу. Він відступив на кілька кроків і взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.
– Ось що, розумнику, – сказав рішуче. – Йди під три чорти. На сьогодні з мене досить роботи і пустих розмов. Я хочу чарку оковитої, полумисок борщу і відпочити у спокої. Прийдеш завтра вранці і розповідатимеш про абордажні шаблі й все, що у тебе наболіло. Домовились?
Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, і повільно похитав головою.
– Завтра не вийде.
– Чому?
– Тебе не буде серед живих.
– З чого ти взяв? – коваль відчув, як у нього в грудях похолоділо.
Незнайомець розвів руками.
– Тому, що сонце хоче піти від нас. Залишити на самоті своїх дітей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно підтвердив. Без сонця не буде нас.
Коваль відступив ще на крок і міцніше охопив руків’я молотка.
– Добродію, –
