вповні ніколи не може опанувати його. Вартість, яка долучається до речей через їхню взаємозамінність, або така метаморфоза їхньої вартості, внаслідок якої вартість перетворюється на господарську, хоча і дедалі чистіше й сильніше проступає в речах разом із екстенсивним та інтенсивним зростанням господарства – той факт, який Маркс виражає як вилучання споживацької вартості на користь мінової вартості в суспільстві, що виробляє товари, – але цей розвиток, здається, ніколи не може дійти до свого завершення. Лише гроші, згідно зі своїм чистим поняттям, досягли цієї крайньої точки, вони є нічим іншим, як чистою формою взаємозамінності [Tauschbarkeit], вони утілюють той елемент або ту функцію в речах, через яку речі є господарськими, яка означає хоча і не їхню тотальність, але, мабуть, тотальність грошей. Наскільки ж історичне здійснення грошей репрезентує цю їх ідею, і чи не тяжіють вони в тому здійсненні разом із певною частиною своєї сутності до якогось іншого центру – це мають зобразити дослідження наступної глави.
Розділ другий. Субстанційна вартість грошей
I
Дискусію про сутність грошей усюди пронизує таке питання: чи є і чи мусять бути гроші – для виконання своєї служби вимірювання, обміну і репрезентації вартостей, – самі якоюсь вартістю, чи для цього достатньо того, щоб вони були самим знаком і символом, без власної субстанційної вартості, на кшталт фішки, яка репрезентує вартості, не бувши сутнісно однаковою з ними. Увесь предметний та історичний розгляд цього питання, що сягає граничних глибин вчення про гроші й вартість, був би зайвим, якби його від початку вирішила часто наголошена логічна підстава. Мовлять, засіб вимірювання має бути таким самим, як той предмет, який він вимірює: міра для довжин мусить бути довгою, міра для ваги мусить бути важкою, міра для місткості мусить бути просторово протяжною. Тому міра для вартостей мусить бути вартісною. Хоч би якими незв’язними були дві речі в усіх своїх інших визначеннях, що їх я міряю одна по одній, вони мусять узгоджуватися з огляду на ту якість, з погляду на яку я їх порівнюю. Безглуздою була б усяка кількісна й числова рівність або нерівність, яку я висловлюю щодо двох об’єктів, якби вона не стосувалася відносних кількостей однієї й тієї самої якості. Безумовно, це узгодження в якості не може бути навіть занадто загальним; наприклад, красу архітектури не можна прирівнювати або ж не прирівнювати до краси людини, хоча в обох них має місце єдина якість «краса», а лише спеціальні архітектурні або ж спеціальні людські красоти дають в результаті можливість для порівняння між собою. Якщо ж при цілковитому браку будь-якої спільної властивості порівнянність прагнуть убачати у тій реакції, яка пов’язує суб’єкта, що відчуває, із предметами; якщо краса будівлі й краса людини мають бути порівнювані за мірою розради, яку ми відчуваємо при спостереженні однієї й іншої, то і тут, при позірній відмінності, висловлювалася б якась однаковість
